Історичні віхи створення в Україні
ПРАВИЛ АДВОКАТСЬКОЇ ЕТИКИ

• Ідеї необхідності оформлення етичного підґрунтя адвокатської професії прозвучали ще на установчому з’їзді Спілки адвокатів України і знайшли відображення в її Статуті, прийнятому делегатами цього з'їзду 29 вересня 1990 р. Серед завдань Спілки було передбачено "розробляти і поширювати норми адвокатської етики".
• 11-12 січня 1991 р. на засіданні правління САУ Й.Л.Бронз поставив питання про розробку етичного кодексу адвоката.
• 14 червня 1991 р на засіданні правління САУ Й.Л.Бронз запропонував узагальнити відповідну практику і вивчити зарубіжні деонтологічні правила.
• В 1995р. на розширеному засіданні Правління САУ була створена робоча комісія з розробки Правил адвокатської етики з числа знаних адвокатів з різних регіонів України (Л. Ізовітова, С. Сафулько, Й. Бронз, О. Нечипоренко, В. Міщенко, Т. Тиханська, В.Маслов, Ю. Полонський, Т. Логойда, В. Коворотний та ін.).
• В 1995-1996рр. під керівництвом віце-президента Спілки – О.Л.Жуковської робочою групою САУ була проведена величезна робота по узагальненню вітчизняних етичних традицій адвокатури, актів, що регулюють поведінку адвокатів в інших країнах, міжнародних етичних стандартів адвокатури та був вироблений робочий проект Кодексу (Правил) етики адвокатів України.
• В 1996р. проект був схвалений в основних положеннях Правлінням САУ та надісланий для обговорення на регіональних конференціях адвокатів, що передували З’їзду адвокатів України.
• 1997-1998рр. Проект пройшов експертизу провідних фахівців Ради Європи, Американської асоціації адвокатів, Правничого товариства Англії та Уельсу, Асоціації адвокатів Нідерландів та ін., та отримав високу оцінку як акт, що втілює всі основні міжнародновизнані етичні засади адвокатської діяльності, невід’ємні від її сутності в демократичному світі.
• 1998р. – проект був доопрацьований робочою групою з урахуванням пропозицій та зауважень українських адвокатів та зарубіжних експертів і за дорученням Правління, що підкреслило нагальну потребу в прийнятті цього акту, – був переданий Вищій Кваліфікаційній комісії адвокатури.
• 1 жовтня 1999 р. ВККА на підставі повноважень, наданих Указом Президента України “Про деякі заходи щодо підвищення рівня роботи адвокатури”, схвалила Правила адвокатської етики в редакції, що була запропонована Спілкою адвокатів України.
• Прийняття Правил стало знаменним досягненням адвокатури України, яке зробило її рівноправним членом міжнародної адвокатської спільноти, оскільки в усьому світі правила адвокатської етики, що відповідають загальним міжнародновизнаним стандартам, вважаються необхідним підґрунтям демократичної адвокатури.
• Правила заклали принципові орієнтири здійснення адвокатами діяльності в складних, неоднозначних ситуаціях, забезпечили об’єктивність і стабільність критеріїв оцінки поведінки адвокатів у дисциплінарній практиці КДКА, і зрештою – мали величезне інформаційне значення, змалювали своєрідний моральний портрет адвокатури України як міцного, гідного правозахисного інституту.
• Правила адвокатської етики широко застосовуються кваліфікаційно-дисциплінарними комісіями адвокатури та Вищою кваліфікаційною комісією адвокатури, судами України.

До 10-річчя Правил адвокатської етики:

Спілка адвокатів України проведе наукову конференцію, яка відбудеться у вересні в Ялті.
У регіональних відділеннях САУ відбудуться круглі столи, присвячені питанням застосування Правил адвокатської етики.
Академія адвокатури України готує нову експозицію Музею історії адвокатури України, яка відкриється наприкінці вересня. Прохання до всіх адвокатів надсилати матеріали, котрі можна використати при оформленні зазначеної музейної експозиції.
До цієї дати кафедра адвокатської майстерності та міжнародної юридичної практики Академії адвокатури України закінчує підготовку відео курсу для студентів "Етика адвоката".
У Вищій школі адвокатури Інституту підвищення кваліфікації Академії адвокатури України відбудуться майстер-класи відомих українських та іноземних адвокатів "Адвокатська етика".
Новий електронний журнал "Часопис Академії адвокатури України", який постановою президії ВАК включено до Переліку наукових фахових видань України, присвячує наступне число журналу питанням професійної етики юриста.
Вісник Академії адвокатури розпочав публікацію статей до 10-річчя Правил адвокатської етики (число 1 (14) 2009).
Київський адвокатський клуб проведе вересневе засідання з цієї тематики.
Перша лекція для першокурсників в цьому році буде присвячена професійній етиці юриста.

До 10-річчя Правил адвокатської етики в Україні

Варфоломеєва Т.В.,
адвокат,
доктор юридичних наук,
член-кореспондент АПрНУ
(Академія адвокатури України)

Впровадження міжнародних правил адвокатської етики в Україні

Ключові слова: адвокатська етика, міжнародні стандарти, довіра до адвоката, незалежність адвоката, адвокатська таємниця.

Право на отримання кваліфікованої правової допомоги гарантується кожному і, як одне з найбільш значущих, дане право проголошується в міжнародно-правових актах, зокрема, у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права, Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, інших міжнародних документах.
Не викликає сумніву те, що юридична професія має бути високоморальною і дотримання етичних правил всіма юристами є їх обов’язком. На жаль, маємо чимало прикрих випадків, коли юристи демонструють зневагу до загальноприйнятих вимог до професії. Взнаки дається законодавча неврегульованість декотрих етичних питань, відсутність досконалих етичних правил (кодексів), де були б закріплені вимоги щодо ставлення до виконання своєї професійної діяльності.
Ще за часів Стародавнього Риму існували певні правила, котрі не дозволялося переступати тим, хто займався захистом і наданням правової допомоги. Так, встановлений багато століть тому порядок поведінки адвоката й досі з багатьох питань не втратив своєї актуальності, наприклад, про неприпустимість нехтування інтересами особи, якій адвокат надає правові поради, про заборону використання адвокатом на свою користь відомостей, з якими ознайомився під час надання правової допомоги, недозволенність розкриття довіреної йому таємниці, збереглися особливі вимоги до особи, яка займається наданням правової допомоги.
Сформульовані ще у ХІХ ст. відомим французьким адвокатом М.Молло правила адвокатської професії у Франції стали настільною книгою адвокатів і не втратили й до сьогодні своєї актуальності [12, 14]. В них з урахуванням великого практичного адвокатського досвіду самого М.Молло інтерпретовані думки відомих в світі юристів, закладена мудрість багатьох поколінь адвокатів. Визначаючи кожне правило, М.Молло посилається на висловлювання з цього приводу Цицерона, Демосфена, Квінтіліана – найвідомішого в Римі судового оратора й адвоката, а також інших адвокатів різних епох та своїх знаних колег, імена яких викарбувані в історії.
Основними принципами, на яких ґрунтується честь адвокатури, М.Молло називав поміркованість, безкорисливість, чесність, а незалежність адвоката він вважав одночасно і його правом, і обов’язком.
Визначаючи принципи адвокатської етики, українські вчені до них відносять такі, як: домінування інтересів клієнта; адвокатська таємниця; престиж професії; обмежене рекламування діяльності адвокатів [18, 7].
Загальний Кодекс для адвокатів країн Європейського співтовариства, прийнятий делегацією країн-учасниць на пленарному засіданні у Страсбурзі в жовтні 1988 р. (пп.1.1, 1.2, розділ II), до найважливіших положень, які стосуються діяльності адвоката, відносить: незалежність; довіру та особливу порядність; конфіденційність; додержання правил інших об'єднань адвокатів; обмеження особистої реклами; домінантність інтересів клієнта; вимогу про несумісність певних видів діяльності із статусом адвоката.
Розвиток думки поколінь адвокатів щодо основоположних принципів професії, відбився у багатьох документах ХІХ-ХХ ст., де однозначно і точно вони були сформульовані. Так, у рішеннях Рад присяжних повірених містяться сентенції, котрі не втратили актуальності і сьогодні й значною мірою співпадають як з етичними правилами адвокатської професії М.Молло, так і з сучасними правилами адвокатської етики, відтвореними у кодексах (правилах) різних країн світу. В багатьох з них знаходимо відповіді на сучасні питання, що виникають зараз у адвокатській практиці. Наприклад, ще в середині ХІХ ст. збори присяжних повірених Харківського округу визнали несумісним із достоїнством члена присяжної адвокатури отримання справ за посередництвом різного роду агентів, що отримують від адвоката плату за забезпечення клієнтів. Правила М.Молло також забороняли адвокату отримувати клієнтів шляхом договору з чиновниками. Відомо, що у 1934 р. Рада Львівської палати адвокатів затвердила засади етичної поведінки для львівських адвокатів, якими не допускалося "прийняття справ через посередників або за їх втручанням" [4, 303]. Правила адвокатської етики, чинні зараз в Україні, забороняють адвокату приймати доручення на ведення в суді справи клієнта, направленого до нього суддею, який братиме участь в судовому розгляді цієї справи або направленого особами, що здійснюють дізнання чи слідство y цій справі. В Республіці Узбекистан, наприклад, діє норма, яка забороняє залучати клієнтів будь-якими недостойними способами, до яких віднесено використання особистих та службових зв’язків з працівниками правоохоронних органів для отримання клієнтів, пропонування клієнту своєї допомоги замість обраного ним адвоката, обіцяти клієнту досягнення позитивного рішення у справі тощо. Аналогічні заборони, а також неприпустимість користуватися послугами посередників передбачені у Правилах професійної етики адвоката Республіки Бєларусь.
Норми, які існують в національних правилах адвокатської етики багатьох країн, в узагальненому варіанті включені у Кодекс поведінки європейських адвокатів, навіть якщо вони висловлені дещо інакше у різних юрисдикціях [7]. Слід підкреслити, що Хартія основоположних принципів діяльності європейських адвокатів враховує основоположні національні професійні правила країн Європи. Зокрема, зазначений вище принцип сформульовано у Кодексі наступним чином: "Адвокат не повинен вимагати або приймати від іншого адвоката чи іншої особи гонорар, комісійні чи іншу компенсацію за направлення або рекомендацію адвоката клієнтові", а також "не повинен платити нікому гонорар, комісійні чи будь-яку іншу винагороду за рекомендацію йому клієнта". Саме таке формулювання доцільно передбачити у Правилах адвокатської етики України, керуючись Хартією основоположних принципів діяльності європейських адвокатів, прийнятою 24 листопада 2006 р. Радою адвокатських об'єднань і спілок адвокатів Європи, де наголошено, що зазначені в ній правила застосовуються до всіх адвокатів, представлених у Раді, незалежно від того, чи є ці держави повними членами в ній, чи спостерігачами, як, наприклад, Україна. Отже, норми зазначених європейських правил етики мають бути імплементовані у відповідні нормативні акти України, але й без цього процесу вони є застосовними, як зазначено вище, українськими адвокатами.
У Кодексі поведінки європейських адвокатів названо десять основоположних принципів: незалежність адвоката і свобода адвоката представляти справу клієнта; право і обов'язок адвоката дотримуватися конфіденційності щодо справ клієнтів та право на повагу до професійної таємниці; уникнення конфліктів інтересів між різними клієнтами або між клієнтом і адвокатом; гідність і честь адвокатської професії, високі моральні якості та добра репутація окремого адвоката; відданість клієнтові; справедливе ставлення до клієнтів стосовно сплати гонорарів; професійна компетентність адвоката; повага до колег по професії; повага до верховенства права та справедливого здійснення правосуддя; саморегулювання адвокатської професії. Всі вони тою чи іншою мірою відображені в українських правилах адвокатської етики, застосовуються в дисциплінарній практиці як для захисту адвокатів, так і для захисту інтересів їх клієнтів. Попри актуальність кожного принципу й особливості застосування, декілька з цих принципів сьогодні набули особливого звучання не тільки в Україні, а й у інших державах – незалежність адвоката, право на повагу до професійної таємниці, професійна компетентність адвоката, саморегулювання адвокатської професії.
Правила адвокатської етики Міжнародного Союзу (Співдружності) адвокатів встановлюють, що в професійній діяльності адвокат незалежний. Це також передбачено Правилами адвокатської етики в Україні, які вимагають від нього максимальної незалежності при виконанні професійних прав і обов’язків, зобов’язують протистояти будь-яким спробам посягання на його незалежність. Кодекс професійної етики адвоката Російської Федерації визнає професійну незалежність адвоката необхідною умовою довіри до нього, а зловживання довірою – несумісним із званням адвоката. Як вільну професію, засновану на довірі та незалежності, характеризують професію адвоката Правила професійної етики адвоката Республіки Бєларусь. Незалежність адвоката забезпечується у відповідності з Законом Республіки Узбекистан "Про гарантії адвокатської діяльності і соціальний захист адвокатів" шляхом встановлення порядку здійснення адвокатської діяльності, забороною вимагання розголошення адвокатської таємниці, відповідальністю за втручання у справи, що знаходяться у провадженні адвоката тощо. Принагідно зазначимо, що закріпивши демократичні реформи в адвокатурі у новому законодавстві Узбекистану, що діють з 1 січня 2009 р., разом з тим допущено щодо адвокатів низку заходів, які не корелюються з міжнародними стандартами. Наприклад, у наказі Міністра юстиції Республіки Узбекистан від 14 березня 2009 р. № 68-мх "Про затвердження Положення про Вищу кваліфікаційну комісію при Палаті адвокатів Республіки Узбекистан" ця комісія створюється спільним рішенням Палати та Мінюсту з рівної кількості адвокатів і працівників юстиції. Аналогічний стан і в Україні, де до складу кваліфікаційно-дисциплінарних комісій входять не тільки адвокати, а й судді та державні службовці. Це протирічить принципу V п.2 Рекомендацій R(2000)21 Комітету Міністрів державам-учасницям Ради Європи про свободу здійснення професійних адвокатських обов’язків, яким встановлено, що "адвокатські асоціації або інші професійні об'єднання адвокатів мають бути самоврядними і незалежними від влади або громадськості". Самостійність органів адвокатського самоврядування підтверджується й в іншому міжнародному документі "Основні положення про роль адвокатів", прийнятому VIII Конгресом ООН по запобіганню злочинам 1 серпня 1990 р.: "Виконавчі органи професійних асоціацій обираються їх членами і здійснюють свої функції без зовнішнього втручання". Зауважимо також, що не сприяє утвердженню незалежності адвокатів, дотриманню їх професійних прав норма постанови Уряду Узбекистану № 60 від 9 березня 2009 р. "Про удосконалення порядку ліцензування адвокатської діяльності та створення адвокатських формувань", згідно з якою всі працюючі зараз адвокати мають пройти кваліфікаційний іспит (фактично переатестацію), за підсумками якого практикуючим адвокатам видаватимуться (або ні) ліцензії та посвідчення нового зразка.
Певні занепокоєння викликають події в Україні, де внесено до Верховної Ради п’ять законопроектів стосовно адвокатури, кожен з яких має певні вади, котрі негативно впливатимуть на її демократичний розвиток. Так, у проекті Закону України "Про безоплатну правову допомогу" пропонується, зокрема, реанімувати контроль держави над адвокатами та здійснюваною ними безоплатною правовою допомогою, що є нічим іншим, ніж порушенням основоположних принципів адвокатури.
Дійсно, адвокатська незалежність як основна умова функціонування адвокатури, ґрунтується на цілковитій свободі адвоката та відсутності на нього впливу від будь-кого при здійсненні професійної діяльності. Для цього мають існувати надійні гарантії, проголошені в Основних положеннях про роль адвокатів та інших міжнародних документах, передбачена матеріальна, адміністративна, кримінальна відповідальність за їх порушення. На жаль, професійні права та гарантії адвокатської діяльності безкарно порушуються, на що неодноразово адвокатурою зверталася увага керівників правоохоронних органів. Так, Спілка адвокатів України у своїй заяві від 21 листопада 2008 р. констатувала збільшення випадків порушення посадовими особами професійних прав адвокатів і гарантій адвокатської діяльності, забороненого втручання в адвокатську діяльність, тиску та погроз на адресу адвокатів під час виконання ними своїх професійних обов’язків [14]. А нещодавно четвертий Всеросійський з’їзд адвокатів Російської Федерації прийняв резолюцію, в якій звертається увага на високий рівень порушень професійних прав адвокатів та перешкоди адвокатській діяльності працівниками органів державної влади, проведення незаконних допитів адвокатів та обшуків у адвокатських приміщеннях, відмови адвокатам на побачення з підзахисним, невидачу адвокату документів на його запит тощо. Вочевидь, подібні порушення досить розповсюджені в країнах, де нехтуються Основні положення про роль адвокатів, якими до обов’язків держави віднесено забезпечення адвокатам можливості виконувати всі їх професійні обов’язки без залякування, перешкод, завдання турботи й недоречного втручання.
Не можна не погодитися з відомим англійським адвокатом Раймоном Мюллера, котрий зазначив: "Адвокати мають показати, що дотримання норм професійної етики і дотримання принципу незалежності — це не просто спосіб збереження їх корпоративних привілеїв, але спо¬сіб забезпечення реального захисту прав клієнта" [13].
Вочевидь, з огляду на це Основні положення про роль адвокатів встановлюють низку гарантій для адвоката задля здійснення ним високопрофесійного захисту, використання всіх необхідних засобів захисту. Саме цьому сприяє норма про те, що "адвокат повинен мати кримінальний і цивільний імунітет від переслідувань за заяви, що стосуються справи, зроблені у письмовій або усній формі, при сумлінному виконанні свого обов'язку й здійсненні професійних обов'язків в суді, трибуналі або іншому юридичному або адміністративному органі".
У справі "Ніккула проти Фінляндії" Європейський Суд з прав людини наголосив, що обмеження свободи слова адвоката по цій справі не відповідало ніякій громадській потребі і було порушено ст.10 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Адвоката Анне Нiккула державний обвинувач звинуватив в публічній дифамації за те, що у судовій промові вона піддала його критиці за маніпулювання ходом судового розгляду та незаконне пред’явлення доказів. Національні суди поклали на неї грошове відшкодування та судові витрати, відмовившись від винесення вироку адвокату через малозначущість правопорушення. Європейський суд у своєму рішенні вказав, що здійснення права на захист передбачає дещо більшу свободу слова адвоката в ході здійснення адвокатської діяльності, ніж у звичайних громадян, і що адвокат відносно прокурора може дозволити собі більше, ніж відносно суду. Підкреслено, що загроза кримінального покарання за дифамацію може привести до самоцензури.
Принцип незалежності адвоката нерозривно пов'язаний з іншим, сформульованим в Кодексі поведінки європейських адвокатів основоположним принципом, який передбачає право і обов'язок адвоката дотримуватися конфіденційності щодо справ клієнтів та право на повагу до професійної таємниці. Оскільки адвокат має бути вільним у здійсненні своєї професійної діяльності, то будь-які обмеження щодо дій адвоката з захисту і представництва, втручання в процес виконання ним своїх повноважень призводять до порушень права його клієнта на конфіденційність повідомленої адвокату інформації. Хартія основоположних принципів діяльності європейських адвокатів наголошує на подвійному характері цього принципу – дотримання конфіденційності є не лише обов'язком адвоката, це водночас основне право клієнта як людини. Таку позицію зайняв Європейський Суд у справі «Колесниченко проти Російської Федерації». В квартирах адвоката Колесниченка та його батьків було проведено вночі обшук з метою вилучення копіювального апарату, на якому, за припущенням слідчого, були виготовлені підроблені документи. Крім техніки були вилучені записна книжка адвоката і різні документи з захисту його клієнтів, які були повернуті адвокату Колесниченку лише через два місяця. Адвокат заявив, що слідчий вийшов за межі судової постанови про обшук, порушив адвокатську таємницю і права членів його сім'ї, котрі проживали з ним. У рішенні Європейського Суду від 9 квітня 2009 р. визнано, що мало місце порушення правоохоронними органами Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Таким чином, створено прецедент захисту адвокатів та їх клієнтів від незаконних дій правоохоронних органів.
Довіра до адвоката та доброчесність адвоката є запорукою належного виконання покладеної на нього місії. У Кодексі професійної етики адвоката Російської Федерації висловлена чи не найважливіша сутність взаємостосунків між адвокатом і громадянином, котрий потребує його професійної допомоги – довіри до адвоката не може бути без впевненості у збереженні професійної таємниці, яка забезпечує імунітет довірителя, наданий останньому Конституцією Російської Федерації. Дотримання професійної таємниці є безсумнівним пріоритетом діяльності адвоката (ст.6) [8]. Дійсно, Європейський Суд 17 вересня 2007 р. постановив, що діяльність юрисконсульта не захищена адвокатською таємницею, за виключенням випадків, коли юрисконсульт офіційно співпрацює з адвокатом. Це, за словами швейцарського адвоката Марка Лівшиця, підриває довіру крупних іноземних фірм, особливо американських, до юрисконсульта, оскільки для них була звичною конфіденційність спілкування з ним [11].
Цей аспект переваги наявності у особи адвокатського статусу підкреслює адвокат Ігор Головань, який стверджує, що значна частина юристів, які прагнуть стати адвокатами, роблять це тільки через те, що саме адвокатів сприймають за кордоном [5, 17].
Отже, бажання багатьох українських юрисконсультів, юристів-підприємців отримати будь-що статус адвоката цілком обґрунтовано: вони, на відміну від адвокатів, не мають необхідних гарантій професійної діяльності, охоронюваної законом таємниці щодо отриманої від клієнта інформації, спеціальних професійних прав, що надані тільки адвокатам, правил професійної етики, не відчувають духу корпоративності професії. Саме тому була висунута у 2008 р. ідея уніфікації юридичної професії в Україні.
В юридичній літературі правила адвокатської етики характеризують як корпоративне право адвокатури і називають дисциплінарним статутом адвокатури, тобто практикою адвокатури, яка тільки і дозволяє всім професійним правозахисникам усвідомлювати себе професійною публічною корпорацією, якщо ж корпорація відмовляється жити по дисциплінарних правилах, то вона дряхліє і втрачає публічний зміст [16, 4].
Питання стосовно меж застосування щодо адвоката правил адвокатської етики неоднозначно трактується вченими i практиками. Попри досить чіткі норми в міжнародних документах щодо їх дії й поза професійною діяльністю адвоката, висловлюється думка, що "коли адвокат знаходиться у обставинах, за яких він нікого не представляє, він може притримуватися такої етичної поведінки, як і пересічна людина" [17, 70]. Інша думка висловлена адвокатом М.Ю. Барщевським, котрий вважає, що адвокат у будь-який час має дотримуватися стандартів поведінки, які сприяють довірі до адвокатури, системи здійснення правосуддя в цілому та повазі з боку клієнтів і суспільства [1, 152].
Закон України "Про адвокатуру" відносить до предмета адвокатської таємниці питання, з яких громадянин або юридична особа зверталися до адвоката, суть консультацій, порад, роз’яснень, інших відомостей, отриманих адвокатом при здійсненні професійних обов’язків. Правила адвокатської етики конкретизують ці положення закону, встановлюючи що щонайважливішою передумовою довірчих відносин між адвокатом і клієнтом, без яких неможливе належне надання правової допомоги, є дотримання принципу конфіденційності.
Чи є достатнім врегулювання в українському законодавстві питань, пов’язаних з адвокатською таємницею? Вочевидь – ні, з огляду на значну кількість порушень її з боку самих адвокатів та правоохоронців, навіть не дивлячись на встановлену кримінальну відповідальність за такі дії. Певні пропозиції з приводу предмета адвокатської таємниці містяться у законопроектах про адвокатуру, внесених до Верховної Ради, однак і в них пропонуються неоднозначні підходи до вирішення низки питань, пов’язаних із адвокатською таємницею. Наприклад, у законопроекті № 4353, авторами якого є народні депутати С.В.Власенко, І.Г.Бережна, С.Г. Міщенко, до предмета адвокатської таємниці правильно віднесено, зокрема, інформацію про клієнта або третіх осіб, що стала відома адвокату у зв’язку з наданням правової допомоги. Втім, обсяг такої інформації автори зразу ж обмежують: "Kрім прізвища, ім’я та по-батькові клієнта або найменування юридичної особи – клієнта". Таке обмеження зводить нанівець зазначений принцип, оскільки в багатьох випадках саме збереження таємниці звернення певної особи до адвоката має принципове значення для людини, котра потребує правової допомоги. На наш погляд, відповідно до Конституції України є неприпустимим зменшення існуючого зараз права громадян, котрі звертаються до адвоката, на збереження конфіденційності інформації про клієнта, зокрема щодо його особи, яке міститься у ст. 9 Правил адвокатської етики.
Крім того, автори зазначеного законопроекту є непослідовними у визначенні своєї позиції щодо змісту адвокатської таємниці. З одного боку, до адвокатської таємниці, яка не підлягає розголошенню, вони відносять "повідомлення клієнтом про вчинений ним злочин або інше правопорушення", а з іншого – віддають на угляд адвоката незрозумілу альтернативу: він може звернутися (а може і не звертатися?) до Ради колегії адвокатів з заявою про звільнення від обов’язку зберігати адвокатську таємницю. При цьому є декілька обов’язкових умов: заява має бути мотивованою і письмовою, допускається тільки щодо тяжких злочинів і лише з метою запобігання вчиненню злочину. Не поділяючи точку зору авторів цього законопроекту, все ж заради об’єктивності слід зазначити, що в декотрих європейських країнах існує практика залучення до вирішення питання про розкриття адвокатської таємниці відповідних національних органів адвокатури. На противагу такій практиці в Кодексі професійної етики адвоката Російської Федерації закріплено заборону звільнення будь-ким адвоката від обов’язку зберігати професійну таємницю, крім довірителя. Без його згоди ст. 6 Кодексу дозволяє адвокату використовувати повідомлені йому відомості лише в обсязі, який адвокат вважає розумно необхідним для обґрунтування своєї позиції при розгляді цивільного спору між ним і довірителем або для свого захисту в порушеному проти нього дисциплінарному провадженні чи кримінальній справі.
Натомість у законопроекті про адвокатуру № 1430, внесеному народними депутатами Ю.Р.Мірошниченком, Ю.А.Кармазіним, Д.О.Шенцевим, В.В.Колесніченком, В.В.Лук’яновим, Е.С. Тедеєвим до предмета адвокатської таємниці віднесена будь-яка інформація про особу, що стала відома адвокату в зв’язку з виконанням адвокатської діяльності, та сам факт звернення до адвоката. Слід погодитися з дещо іншою позицією стосовно зняття з інформації статусу адвокатської таємниці лише клієнтом й у письмовій формі. А от пропозиції щодо звільнення адвоката від збереження адвокатської таємниці судом чи дисциплінарним органом адвокатури лише у випадках, коли це необхідно для захисту прав та інтересів адвоката у разі пред’явлення клієнтом необґрунтованих вимог до нього з підстав надання неякісної правової допомоги, потребують серйозних уточнень і надійних гарантій подальшого нерозголошення розкритої ними інформації. Зокрема, необхідно уточнити, як визначатимуть суддя, члени дисциплінарного органу обсяг розкриття таємниці та межу, за якою залишається адвокатська таємниця. Адже право щодо зняття статусу адвокатської таємниці стосується чітко обмежених випадків. Крім того, визначити, що вимоги клієнта є необґрунтованими не можна на стадії, коли тільки-но вирішується питання про отримання інформації саме для визначення її необґрунтованості.
Звертаючись до історичних витоків адвокатури, можна впевнитись у тому, що в багатогранних стосунках адвоката і клієнта у центрі уваги споконвіку зберігалися порядність адвоката, достоїнство, добросовісність, чесність, відданість ідеалам добра і справедливості, корпоративний дух професії. Навіть Рада присяжних повірених Одеського округу в ХІХ ст. своєю постановою визначила, що в цілях досягнення високого ідеалу в адвокатурі засновано корпоративний нагляд, що слугує засобом встановлення та підтримання між повіреними відчуття правди, честі та розуміння моральної відповідальності перед урядом та суспільством [15]. Відданість зазначеним принципам завжди вимагала необхідності дотримання адвокатської таємниці. Наприклад, Харківська Рада присяжних повірених установила, що присяжний повірений не повинен розголошувати таємниці свого довірителя не тільки під час провадження його справи, а й у разі усунення від справи навіть після її закінчення [15].
Знаменитий М.Молло вважав, що всіляке повідомлення, зроблене клієнтом віч-на-віч – конфіденційне і тому повинно залишатися таємним. Він підкреслював: у адвоката не можна вимагати таких показань, котрі йому відомі тільки завдяки його адвокатському званню [12, 78].
У Правилах адвокатскої профессії у Франції підкреслювалося, що ще до введення законом обов’язковості дотримання таємниці адвокатом, вона вже дотримувалася ними завжди свято, зазначалося, що без неї немислима ні професія, ні її відправлення [12, 79].
Однак і в ті далекі часи не всі поділяли цю точку зору. Декотрі юристи не схвалювали такі привілеї адвокатів і наполягали на введенні обов’язку адвоката, принаймні у кримінальних справах, повідомляти конфіденційні факти.
Е. Бенедикт вважав, що адвокат, який перейшов на роль свідка, полишає обвинуваченого його останньої опори, що дається йому законом в особі захисту: те, що має слугувати йому, опиняється проти нього ж [2, 64].
Не тільки в ХІХ ст. сповідувалися адвокатами ці споконвічні принципи професії. У Рекомендаціях R(2000)21 Комітету Міністрів державам-учасницям Ради Європи про свободу здійснення професійних адвокатських обов’язків від адвоката вимагається вдаватись до всіх необхідних дій, спрямованих на належне забезпечення конфіденційного характеру взаємин між адвокатом і клієнтом. Однак у цьому міжнародному документі міститься виключення: "Будь-які винятки з цього принципу можуть дозволятись лише у відповідності із засадами верховенства права". Таким чином, заради найбільш високих людських цінностей, котрі й складають принцип верховенства права, допускається певне відступлення від вікових традицій щодо абсолютності принципу адвокатської таємниці.
Питання це гостро дискусійне, зокрема, в країнах Європи. Висловлюються вкрай протилежні думки щодо перегляду змісту адвокатської таємниці й можливості розкриття її в певних межах без дозволу клієнта.
На думку О. Водяннікова до випадків, коли дія принципу адвокатської таємниці повинна або може бути обмежена, відносяться, зокрема: розкриття фінансової сторони відносин з клієнтом на вимогу податкових органів; використання чи розкриття конфіденційної інформації клієнта в його інтересах або у випадках існування обґрунтованих підстав вважати, що таке розкриття попереджатиме смерть чи нанесення тілесних ушкоджень певній особі; використання чи розкриття інформації з метою попередження чи зменшення фінансової шкоди, в тому числі внаслідок вчинення протиправного діяння чи шахрайства. При цьому автор посилається на положення права ЄС, де принцип дотримання адвокатської таємниці у відносинах між клієнтом та адвокатом не може розглядатись як абсолютний [3].
І.М.Гловацький вважає, що з ініціативи адвоката таємниця може бути розкрита, зокрема, "коли предметом адвокатської таємниці стане інформація про підготовку злочину" [4, 316].
Не можна не погодитися з Ю.Ф.Лубшевим, що законодавство, яке охороняє професійну таємницю, наповнено великим професійним змістом, отже розголошення таємниці неприпустимо особі, довіра до якої обумовлена його професією [10, 249].
Такої ж думки І.Л.Трунов: "Якщо припустити, що замислюється крадіжка чи шахрайство, чи вправі адвокат у таких випадках доносити на свого клієнта? Ми вважаємо, що це неможливо" [19].
Логічно припустити, що у разі скасування, навіть частково, обов’язку адвоката дотримуватися адвокатської таємниці, навряд чи підзахисний стане повідомляти адвокату конфіденційну інформацію, розголошення котрої йому зашкодить. У разі, коли вона несе загальне інформаційне навантаження, утримання від її повідомлення адвокату є байдужим для досягнення цілей захисту. Якщо ж клієнтом втаємничуватимуться, під страхом розголошення адвокатом, відомості, що мають значення для захисту, це зводитиме його здійснення нанівець. За таких умов втрачатимуть значення основні обов’язки адвоката, зокрема з надання ефективної правової допомоги (ст.32 Правил), оскільки згідно з Правилами адвокатської етики він повинен з'ясувати всі відомі клієнту обставини, що можуть позначитися на визначенні наявності правової позиції та її змісті, запитати і вивчити всі відповідні документи, які є в розпорядженні клієнта. Зрозуміло, що без цього адвокат буде вимушений відмовитися від здійснення захисту відповідно до ст. 43 Правил.
Слід погодитися з Т.В.Корчевою, що у разі повідомлення клієнтом про намір вчинити злочин, надання адвокатом правової допомоги, спрямованої на полегшення вчинення правопорушень, є пособництвом вчиненню злочину і через це не може бути предметом таємниці. Якщо ж захисник не надавав порад в зв’язку з інформацією підзахисного про злочин, що готується, то він має зберігати в таємниці конфіденційну інформацію [9, 66].
Правила адвокатської етики дозволяють розкрити адвокатську таємницю лише у випадку, коли дозвіл на це дає клієнт. Зрозуміло, що дозвіл на розголошення інформації проти себе навряд чи адвокату надасть клієнт. Отже, повідомляючи без дозволу клієнта інформацію про підготовку до вчинення злочину, причетність до будь-яких протиправних дій, інші відомості, що віднесено до предмета адвокатської таємниці, адвокат порушує Присягу, у якій зазначено, що він клянеться суворо додержувати правил адвокатської етики. Не слід забувати і про те, що Закон України "Про адвокатуру" серед гарантій адвокатської діяльності містить заборону на вимагання від адвоката відомостей, що становлять адвокатську таємницю, а порушення встановлених законом гарантій діяльності захисника і представника та порушення професійної таємниці є підставою для притягнення до кримінальної відповідальності за ст.397 КК України.
В Росії панує думка про те, що обмежуються не права адвокатів на адвокатську таємницю, а право на конфіденційність тих осіб, котрі намагаються легалізувати доходи, отримані злочинним шляхом або фінансувати тероризм, для чого передбачають звернутися до адвоката. Обмеження прав громадян – потенційних клієнтів адвокатів, допустимо у випадках, коли їх дії спрямовані на порушення численних прав та законних інтересів широкого кола осіб. Отже, законодавство, яким фактично обмежується адвокатська таємниця, має метою виключити випадки звернення таких осіб до адвокатів за сприянням в розробці схем відмивання злочинних доходів та фінансування тероризму. В Ухвалі Конституційного Суду Російської Федерації від 8 листопада 2005 р. № 439-0 стверджується, що конституційне право на отримання правової допомоги потребує створення належних умов адвокатам для ефективного здійснення їх діяльності. Однією з таких умов КС називає забезпечення конфіденційності інформації, що передбачає довірчість у стосунках між адвокатом і клієнтом, чому, зокрема, слугує інститут адвокатської таємниці, який призваний захищати інформацію, отриману адвокатом відносно клієнта. Проте, в Ухвалі підкреслюється, що обмеження конституційного права на неприпустимість розголошення відомостей про приватне життя особи без її згоди, тобто відступ від адвокатської таємниці, може допускатися лише за умов адекватності та співрозмірності такого обмеження конституційно значущим цінностям і може бути виправданим лише необхідністю забезпечення цілей захисту основ конституційного ладу, моральності, здоров'я, прав та законних інтересів інших осіб, забезпечення оборони держави та безпеки держави. Федеральна палата адвокатів РФ затвердила 27 вересня 2007 р. Рекомендації з організації виконання адвокатами вимог законодавства про протидію легалізації (відмиванню) доходів, отриманих злочинним шляхом, і фінансуванню тероризму, в яких зазначила, що адвокати є спеціальним суб’єктом правовідносин, що регулюються зазначеним законодавством.
Отже, приєднання до міжнародних договорів стосовно протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, боротьби з тероризмом тягне за собою обов’язкове внесення відповідних змін у законодавство України про адвокатуру, Присягу адвоката України та Правила адвокатської етики, в яких зараз записано: "Розголошення відомостей, що складають адвокатську таємницю, заборонено за будь-яких обставин".
В зв’язку з нещодавнім поданням до Верховної Ради декількох законопроектів про адвокатуру постала низка проблемних питань щодо визначення характеру адвокатської діяльності, набуття статусу адвоката, створення системи адвокатського самоврядування, забезпечення належної якості правової допомоги тощо. Спроби надати адвокатській діяльності статус підприємницької діяльності потроху вгамувалися після визначення в Меморандумі концептуальних положень щодо реформування законодавства про адвокатуру, погоджених Спілкою адвокатів України та Асоціацією правників України 29 лютого 2008 р. В цьому документі закріплено неприбутковий і непідприємницький характер адвокатської діяльності. Зазначені положення включені до законопроекту № 1430 "Про адвокатську діяльність" (Ю.Р.Мірошниченко та інші) та до проекту № 4353-1 (А.В.Портнов та інші). Протилежна позиція – у законопроекті "Про адвокатуру" № 4353 (С.В. Власенко та інші), який надає адвокату право здійснювати свою діяльність шляхом укладання трудового договору з підприємством (господарським товариством), яке відповідно до статуту має єдиний вид діяльності – надання послуг у сфері права.
Натомість, у законопроекті "Про внесення змін до Закону України "Про адвокатуру" № 3549 (С.В.Власенко) передбачено, що тільки член колегії адвокатів має право здійснювати адвокатську діяльність, а кожен адвокат може бути членом лише однієї колегії адвокатів, котра є неприбутковою юридичною особою і не вправі здійснювати адвокатську діяльність та займатися підприємницькою діяльністю.
Отже, навряд чи адвокати можуть виконувати свою професійну діяльність у таких товариствах, де засновниками та учасниками можуть бути не громадяни України й навіть не юристи, а от керівні посади в них мають право займати лише адвокати.
Влучно зазначив Раймон Мюллера, що комерціалізація є серйозною загрозою юридичній професії. Радою колегій адвокатів та юридичних товариств ЄС у 1993 р. було прийнято рішення про неприпустимість створення і діяльності багатопрофільних універсальних товариств, котрі включають як адвокатів, так і не адвокатів, що обумовлено необхідністю зберегти незалежність і конфіденційність, притаманні юридичній професії [13].
Серед принципів адвокатської діяльності одним з найважливіших є принцип професійної компетентності адвоката. Висококваліфікована правова допомога, яка гарантується багатьма Конституціями держав світу, забезпечує належну ефективність адвокатської діяльності, що закладається в стандартах адвокатської професії, які діють в різних країнах. Л.А.Зашляпін виправдано підкреслює важливу роль Статуту ООН, який надав можливість у майбутніх міжнародно-правових документах обґрунтувати необхідність існування напряму про ефективну адвокатську діяльність [6, 20].
У Пояснювальному меморандумі до Кодексу поведінки європейських адвокатів підкреслюється, що професійним обов’язком адвоката вважається вимога бути в курсі сучасних тенденцій розвитку права. У Коментарі до Хартії основоположних принципів діяльності європейських адвокатів наголошується, що адвокат не може ефективно консультувати або представляти клієнта, якщо він не має належної професійної освіти і підготовки. Отже, адвокати зобов’язані підтримувати та удосконалювати свої навички, поглиблювати професійні знання з належним урахуванням європейського виміру своєї професії. У Хартії констатується, що останнім часом післядипломне навчання (підвищення кваліфікації) набуває все більшого значення як реагування на швидкі темпи змін у праві та практиці.
Правилами адвокатської етики, які діють в Україні, вимагається високий рівень професійної підготовки, фундаментальне знання чинного законодавства, практики його застосування, опанування тактики, методів і прийомів адвокатської діяльності, ораторського мистецтва (п.1 ст.10), ефективність правової допомоги (п.2 ст.32). Проте, закон "Про адвокатуру" не приділяє належної уваги цим питанням, але у Присязі адвоката України зобов'язує адвокатів дотримуватися принципів і правил адвокатської діяльності.
В зв’язку з цим виникають принаймні такі питання: про способи отримання належних професійних знань і вмінь, наявність котрих вимагається від особи, яка має намір отримати статус адвоката; про реалізацію обов’язку адвоката підтримувати необхідний рівень професійних знань; про визначення недостатньої компетентності адвоката в зв’язку з його відмовою за цією підставою від надання правової допомоги.
Перш за все треба відзначити, що набуття повної вищої юридичної освіти (спеціаліст, магістр. а згодом планується і бакалавр) не забезпечує оволодіння практичними навичками на рівні, достатньому для успішного складання кваліфікаційного іспиту на здобуття статусу адвоката. На жаль, проходження передбаченої обов’язкової практики студентів перетворюється здебільшого у виконання ними технічної роботи, не пов’язаної із змістом практичного навчання, а переважна більшість вузів не має договорів з відповідними юридичними відомствами – базами практик, і це зрозуміло, оскільки студентів майже двохсот юридичних вузів неможливо забезпечити практикою. Отже, дуже важливе питання набуття юридичної професії перекладається на плечі студентів, які здебільшого перетворюють заплановану навчальним планом практику на формальне отримання відповідного документа про її "проходження".
Особливо слід наголосити, що за відведені чотири роки для здобуття повної вищої освіти бакалавра права, абсолютно виключається можливість підготовки кваліфікованого юриста. З цього терміну слід виключити час на опанування соціально-економічних дисциплін, іноземної мови, фізкультури, час на підготовку і захист бакалаврської роботи, складання державних іспитів. Таким чином, на вивчення правових дисциплін залишається трохи більше двох років, що, зрозуміло, абсолютно недостатньо для здобуття професії юриста та ще й озброєного сучасними практичними навичками.
Слід підтримати пропозиції щодо введення для певних посад вимоги вищої юридичної освіти на рівні магістра права. При цьому обов’язково треба підвищити вимоги до вузів, котрі готують магістрів права, затвердити врешті-решт відповідні стандарти вищої юридичної освіти, а навчальні плани підготовки магістрів спрямувати на отримання в першу чергу глибоких сучасних знань і навичок їх практичного застосування, чого по суті вимагають міжнародні і національні документи щодо адвокатів.
Неможливо підтримати пропозиції, що висловлюються останнім часом, про "відомчу" підготовку магістрів, наприклад для прокуратури – у спеціалізованому прокурорському навчальному закладі, для суддів – відповідно, суддівському. Так ми прийдемо до того, що кожен вуз певного напряму готуватиме магістрів лише для свого відомства з відповідним наповненням програм навчання (міліція, податківці, нотаріуси, адвокати, дипломати тощо). А як бути у разі, якщо, отримавши знання "відомчого" магістра, юрист, наприклад, прокурор виявить бажання перейти на суддівську роботу або зажадатиме стати адвокатом? Логічно, що йому треба буде закінчувати ще одну "відомчу" магістратуру. Вочевидь, вимога Болонської системи – вчитись все життя – не про таке набуття нових знань.
Диплом магістра права передбачає підтвердження певного освітньо-кваліфікаційного рівня освіти, а не її відомчого спрямування. Слід підтримати систему спеціального навчання у відповідних Школах, Центрах тощо на професію судді, адвоката, прокурора (2-3 роки після отримання диплома магістра права), що існує за кордоном. Видається, що тільки у такий спосіб можна досягти високого рівня відповідної фахової підготовки й успішно скласти кваліфікаційний іспит для отримання статусу адвоката з урахуванням вимог сучасної Програми складання кваліфікаційних іспитів (із змінами 2009 р.), яка передбачає перевірку знань претендента, наприклад, з питань ведення адвокатом допиту в суді підсудного, потерпілих, свідків, експертів, спеціалістів або методики підготовки і проголошення захисної промови, або тактики участі захисника у слідчих діях чи на певній стадії процесу. Такі знання надаються у Школі адвокатської підготовки та в Центрі підвищення кваліфікації Академії адвокатури України.
Треба зауважити, що складання адвокатом правових документів, питання тактики і методики адвокатської діяльності викликають певні труднощі при складанні кваліфікаційних іспитів прокурорами, адвокатами, нотаріусами та іншими юристами, які мають намір набути статус адвоката. Тому не можна погодитися з авторами законопроектів про адвокатуру, де запропоновані виключення для декотрих юридичних професій щодо необхідності стажування.
Безсумнівно, треба врешті передбачити в законі про адвокатуру обов’язкову вимогу стажування перед отриманням свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю і оцінки знань і практичних адвокатських навичок майбутнього адвоката саме після проходження стажування.
Проведена Спілкою адвокатів України Всеадвокатська дискусія, що включала, зокрема, адвокатські збори в регіонах, відеоконференцію, комп’ютерне опитування, анкетування та бліцопитування адвокатів засвідчили, що більшість з них не сприймає уніфікацію (злиття) адвокатської та юридичної професії: за бліцопитуванням – 93%, анкетуванням – 80% – проти); проти звільнення від кваліфікаційних іспитів: за комп’ютерним опитуванням – 58%, анкетуванням – 80%, а за бліцопитуванням – лише 13% вважають недоречним складання іспитів. Отримані Спілкою результати є схожими по більшості позицій з опитуванням, проведеним Київським міжнародним інститутом соціології (на замовлення Спілки адвокатів України), яке засвідчило, що 72% адвокатів з 1000 опитаних по всій Україні висловилися проти уніфікації, а 82% – вважають за неможливе отримання статусу адвоката без складання кваліфікаційних іспитів при проведенні уніфікації.
Отже, перш ніж приймати запропоновані новели в законопроекті № 4353 (С.В.Власенко), народним депутатам слід зважити доцільність таких пропозицій з урахуванням думки майже тридцятитисячної української адвокатури, міжнародних експертів, зарубіжної практики стосовно допуску до адвокатської професії, а також вивчити негативний досвід допуску в адвокатуру юристів-підприємців без складання адвокатських іспитів, котрий мав місце внаслідок прийняття постанови Верховної Ради України "Про введення в дію Закону "Про адвокатуру"), що сприяв зниженню рівня надання правової допомоги адвокатами. Запропонована народними депутатами в законопроекті № 4353 норма про те, що особи, які стали адвокатами та отримали свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю без складання кваліфікаційних іспитів відповідно до запропонованого ними закону, мають прослухати курс з адвокатської етики, навряд чи сприятиме досягненню високого рівня тих, хто мріє "проскочити" без достатніх знань в адвокатуру, як декотрі їх попередники за законом 1992 р., котрі на своєму досвіді лобіюють цю норму для наступних поколінь неспроможних увійти в адвокатуру за вимогами, прийнятими в усьому світі.
Забезпечуючи функціонування високопрофесійної адвокатури, декотрі країни вдалися до перевірки знань всіх адвокатів. Наприклад, у Грузії – шляхом їх тестування, в Узбекистані – переатестації всіх адвокатів для видачі ліцензій та посвідчень нового зразка, в Білорусії ліцензія видається на обмежений термін – не менш як 5 років і не більш як 10 років, продовження терміну дії ліцензії здійснюється Мінюстом за результатами атестації.
Говорячи про вимоги до якості надання правової допомоги адвокатами та належний рівень їх професійних знань, слід наголосити на щонайшвидшому введенні в Україні системи підвищення кваліфікації адвокатів, однак при цьому ні в якому разі не звести цей процес до формального підтвердження отриманих знань без проходження спеціальних різнобічних програм, в тому числі за вибором самого адвоката, котрі реалізуватимуться у спеціально створених навчальних центрах, відповідних інститутах, республіканських школах адвокатської майстерності.
З урахуванням ситуації, що останнім часом, на жаль, складається в декотрих регіонах у стосунках між адвокатами, які порушують основні принципи професії, що не сприяє підвищенню іміджу адвокатури, бажано провести спеціальні семінари з метою глибокого вивчення Правил адвокатської етики, ознайомлення адвокатів з дисциплінарною практикою кваліфікаційно-дисциплінарних комісій адвокатури і Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури щодо відповідальності за порушення цих Правил. На обов’язок адвокатів дотримуватися принципів взаємної поваги звертається увага у ст. 64 Правил – "відносини між адвокатами повинні будуватися на засадах взаємної поваги", ст.65 – "адвокат не повинен допускати по відношенню до іншого адвоката висловлювань. що принижують його честь та гідність, завдають шкоди його діловій репутації, нетактовних та принизливих висловів" та інших статтях. Дисциплінарні органи адвокатури мають бути більш вимогливими до адвокатів, котрі допускають неетичні дії до своїх колег, і повною мірою використовувати свої повноваження у відповідності зі ст. 68 Правил адвокатської етики. Академія адвокатури України разом зі Спілкою адвокатів України щорічно проводять науково-практичні конференції з питань застосування Правил адвокатської етики, а Центр підвищення кваліфікації Академії розпочав роботу спеціального семінару для адвокатів з цієї проблематики.

Список літератури
1. Барщевский М.Ю. Адвокатская этика / М .Ю.Барщевский // Самара: Изд. дом "Федоров", 1999.
2. Бенедиктъ Э. Адвокатура нашего времени / Э.Бенедиктъ // СПб, 1910.
3. Водянніков Олександр. Біг по колу: реформування адвокатської діяльності в Україні в світлі Європейських стандартів. – www.sokol.law
4. Гловацький І.Ю. Діяльність адвоката-захисника у кримінальному процесі / І.Ю.Гловацький // К., 2003.
5. Головань І.В. Бізнес-адвокатура в Україні / І.В.Головань // Донецьк, 2004.
6. Зашляпин Л.А. Основы теории эффективной адвокатской деятельности. Прелиминарный аспект / Л.А.Зашляпин // Екатеринбург, 2006.
7. Кодекс поведінки європейських адвокатів. Прийнятий на пленарній сесії Ради адвокатських об'єднань та спілок адвокатів Європи 28 жовтня 1988 р. з поправками від 28 листопада 1988 р., 6 грудня 2002 р., 19 травня 2006 р.
8. Кодекс профессиональной этики адвоката: официальный сайт Федеральной палаты адвокатов Российской Федерации – http://www.fparf.ru/laws/kodex.etika.htm
9. Корчева Т.В. Проблеми діяльності захисника в досудовому провадженні та в суді першої інстанції / Т.В.Корчева // Харків, 2007.
10. Лубшев Ю.Ф. Курс адвокатского права / Ю.Ф.Лубшев // М., 2003.
11. Магута Павел. Адвокатская тайна только для адвокатов / Павел Магута // Новая адвокатская газета, 2007, № 10 (013).
12. Молло М. Правила адвокатской профессии во Франции. Традиции адвокатской этики / М.Молло // СПб: Юридический Центр Пресс, 2004.
13. Мюллера Раймон. Независимость – основной принцип юридической этики / Раймон Мюллера // Адвокат, 1996, № 11.
14. Офіційний сайт Спілки адвокатів України. – cay.org.ua
15. Правила адвокатской профессіи въ Россіи: Опытъ систематизаціи постановленій советовъ присяжныхъ повħренныхъ по вопросамъ профессіональной этики / Сост. А.Н.Марковъ // М.: Тип. О.Л.Сомовой, 1913.
16. Профессия адвоката. – М.: Статут, 2006.
17. Смоленский М.Б. Адвокатская деятельность и адвокатура в Российской Федерации / М.Б.Смоленский // Ростов-на-Дону: Феникс, 2002.
18. Таварткіладзе Н.М. Етичні основи діяльності адвоката-захисника / Н.М. Таварткіладзе // Автореф. дис….канд. юрид. наук. – Одеса, 2003.
19. Трунов И.Л. Соблюдение адвокатской тайны с позиции защиты прав граждан / И.Л.Трунов, Л.К.Трунова // Журнал российского права, 2002, № 8.

РЕЗЮМЕ
В статье на основе анализа международных правил, отечественного законодательства и практики рассматривается адвокатская деятельность под углом зрения дальнейшего развития и внедрения норм адвокатской этики, независимости адвокатуры, доверия к адвокату, соблюдения адвокатской тайны.

Опубліковано у Віснику Академії адвокатури України, число 1 (14) 2009.

Розробка САУ Правил адвокатської етики
(розділ VI Золотої книги адвокатури України. К., 2006, стор. 81-93)

Розробка і впровадження Правил (Кодексу) адвокатської етики відзначала була одним з важливих засад САУ, що знайшло відображення в її статуті.
На засіданні правління Спілки адвокатів України 11-12 січня 1991 р. Бронз Й.Л. поставив питання про розробку етичного кодексу адвоката, а 14 червня цього ж року на засіданні правління він знов повернувся до теми розробки етичного кодексу адвоката, запропонувавши узагальнити відповідну практику і вивчити зарубіжні деонтологічні правила.
Поряд з великою роботою по вдосконаленню Закону України “Про адвокатуру” дев’яності роки були позначені іншим масштабним починанням Спілки адвокатів України у сфері регулювання адвокатської діяльності — а саме розробкою Правил адвокатської етики. Ще на початку існування Спілки закріплення у єдиному консолідованому документі засадничих положень, що притаманні адвокатській професії і передавались від покоління до покоління адвокатів, розглядалось ініціаторами створення Спілки як одне з провідних завдань, що й знайшло відображення в її статуті, прийнятому на Установчому з’їзді. На важливості цієї сфери діяльності Спілки правління наголошувало на своїх засіданнях починаючи з 1991 р.
Пріоритетна важливість розробки правил адвокатської етики диктувалась самоосмисленням незалежною адвокатурою України її соціальної ролі. Згодом це знайшло відображення в ст. 59 Конституції України. Але й до того етична поведінка однозначно сприймалась адвокатами як така, що полягає у високопрофесійному забезпеченні права на захист від обвинувачення та наданні правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах. Це суспільно важливе функціональне навантаження реалізовувалось адвокатурою в складній системі правовідносин: насамперед з клієнтами, з судами та іншими державними органами, перед якими адвокат представляє інтереси клієнта; з адвокатурою в цілому та з окремими адвокатами; з суспільством в цілому, яке поклало на адвокатуру вищезгадані завдання. Природа цих відносин така, що апріорі обов’язки адвоката в окремих взаєминах з різними суб’єктами часто суперечать один одному, і адвокатові повсякдень доводиться знаходити належний баланс між ними, варіанти компромісу. Відповідно, гострою була потреба в існуванні чіткої системи критеріїв правильності вибору того чи іншого варіанта поведінки в ситуаціях зіткнення, суперечності різних обов’язків і прав адвоката.
Для інтересів клієнтів – користувачів юридичної допомоги, надаваної адвокатами, і для іміджу адвокатури як надійного правозахисного інституту, що гарантує певний етичний рівень поведінки осіб, які до нього належать, було вкрай важливо, щоб система таких критеріїв була єдиною для всіх адвокатів, та, наскільки можливо, певною і передбачуваною. Це досягається в усіх країнах Європи з розвинутою демократією (та зрештою — світу) єдино можливим шляхом — шляхом закріплення таких орієнтирів в деонтологічних кодексах або правилах, вироблених і прийнятих самою адвокатурою. Причому в переважній більшості країн такі правила єдині в національному масштабі й до того ж відбивають загальноприйняті міжнародні адвокатські деонтологічні стандарти. Останньою з європейських країн, адвокатура якої традиційно вважалась взірцем колегіальної структури з окремим регулюванням правил поведінки адвокатів по колегіях, лишалась Франція. Але і тут врешті взяли гору центристські тенденції — було створено Національну Раду адвокатури Франції, однією з головних функцій якої є вироблення і впровадження єдиних для усієї адвокатури Франції деонтологічних правил.
Закон України “Про адвокатуру”, як зазначалось, закріпив дотримання правил адвокатської етики як одне з основних зобов’язань адвоката, які він бере на себе, складаючи Присягу адвоката України. Здавалось би, що така важлива група обов’язків адвоката, як дотримання правил адвокатської етики, значимість місця якої в структурі обов’язків адвоката визначена включенням її законодавцем до Присяги адвоката, мала б бути по можливості чітко врегульована, з тим щоби, по-перше, гарантувати клієнтові певний рівень професійної поведінки адвоката, і по-друге, щоби чітко визначити межу його етичних обов’язків, унеможливити надмірні претензії до адвоката, захистити його від необґрунтованого і непередбачуваного притягнення до дисциплінарної відповідальності. Проте, як відомо, в пострадянській Україні не було єдиних писаних правил адвокатської етики. Поодинокі правила приймалися як внутрішні документи окремих адвокатських об’єднань, але вони суттєво різнилися між собою за обсягом і змістом і не відповідали міжнародно визнаним деонтологічним стандартам адвокатури. Раніше, за часів існування інституту стажування, принаймні діяв канал постійної передачі традицій адвокатури в цій сфері від старших адвокатів “новоприбулим” до адвокатури: норми адвокатської етики передавались, так би мовити, з вуст у вуста. Але в системі адвокатури України 90-их років такі механізми були відсутні. Особам, які складали кваліфікаційні іспити і отримували свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю, якщо вони обирали індивідуальну практику чи об’єднувалися з такими ж “новачками”, реально не було в кого навчатись неписаним нормам етики, не було від кого перейняти відчуття сутності цієї професії, тих орієнтирів, які мають допомагати адвокату вірно будувати свої професійні стосунки, визначати варіанти своєї поведінки у складній схемі правовідносин, суб’єктом яких він стає при здійсненні своєї професійної діяльності.
Окрім того, досвід функціонування адвокатури в нових соціально-історичних умовах продемонстрував, що всі негативні прикмети часу, забарвленого бурхливим розвитком нових економічних відносин і докорінною перебудовою соціальних орієнтирів, відбилися і на адвокатському корпусі. Значна частина адвокатів виявилася ураженою популярною для певної стадії економічного розвитку країни недугою байдужості, а звідси — демократичні механізми виборів у кваліфікаційно-дисциплінарні комісії нерідко достатньою мірою не використовувалися, а самі комісії подекуди більш ніж ліберально ставилися до інституту адвокатського іспиту, який часом перетворювався на профанацію. Закономірний підсумок — адвокатський корпус почав поповнюватися масою “прибульців” з інших професій, протилежних за духом і призначенням. Прокурорсько-слідчі працівники, співробітники органів безпеки, юристи інших спеціальностей суттєво “розбавили” ряди адвокатів за покликанням. Вони мали сформований стереотип свого місця в професійних стосунках, абсолютно відмінний, іноді — прямо протилежний тому, який має бути властивим адвокату. Ці особи часто абсолютно не розуміли ролі і призначення адвокатури і основних етичних закономірностей адвокатської діяльності; а звідси — поширюється практика порушень етики з їх боку, які вкрай негативно позначаються на інтересах клієнтів, ставленні до адвокатури в суспільстві. Правозахисна функція професії, її найважливіша соціальна роль почали на певному етапі семимильними кроками девальвувати, поступаючись місцем “заробітчанству”, грі без правил і моральних бар’єрів, що “било” перш за все по громадянах, які потребували правової допомоги, по адвокатах, які працювали чесно, по іміджу адвокатури в українському суспільстві і за межами України.
Не можна не враховувати також, що за відсутності єдиних писаних правил адвокатської етики почав спостерігалися помітний різнобій у підходах регіональних кваліфікаційно-дисциплінарних комісій до визначення того, в чому саме полягають правила адвокатської етики і, відповідно, що слід вважати порушенням таких правил. Одні й ті самі порушення по-різному оцінювалися регіональними комісіями. А це негативно позначалося на правах та інтересах адвокатів, робило відповідну частину дисциплінарної практики непередбачуваною для них, позбавляло можливості обґрунтовано захищатись від звинувачень у вчиненні того чи іншого порушення правил адвокатської етики. Не слід забувати й те, що клієнт мав право звернутися до суду в порядку звичайного цивільного провадження з позовом до адвоката з приводу збитків, завданих клієнту неналежним виконанням адвокатом угоди про надання правової допомоги, зокрема з посиланням на порушення адвокатом правил адвокатської етики. І знов-таки, адвокату було б досить тяжко захиститись від подібного твердження, зважаючи на невизначеність правил адвокатської етики в Україні, яка відкривала необмежений простір для довільного тлумачення їх змісту судами, дисциплінарними палатами тощо. Натомість існування сформульованих, “писаних” правил адвокатської етики внесло б належну визначеність у відносини адвоката і клієнта, дало б можливість кожному з них усвідомлювати свої права і обов’язки в цих відносинах, наслідки їх порушення, передбачати закономірний розвиток відносин і відповідно корегувати свою поведінку.
Насамкінець, коли б сама адвокатура в особі своїх органів не прийняла таких правил, то цей правовий вакуум все одно неодмінно буде заповнений, але вже, так би мовити, “зверху”. Адже необхідність прийняття зазначених правил почала обговорюватися й іншими структурами. Йшла розробка подібних за предметом проектів. Між тим у світовій адвокатській спільноті визнається необхідним і доцільним, щоби такі правила вироблялись і приймались самою адвокатурою як акт саморегуляції.
Тому не випадково 16 червня 1995 р. представники адвокатури усіх регіонів України на розширеному засіданні Правління Спілки адвокатів України одностайно дійшли висновку про необхідність розробки і прийняття Кодексу адвокатської етики. Кодекс мав закріпити основні етичні принципи адвокатської діяльності, що відображають особливу, правозахисну роль професії адвоката, напряму пов’язану з правами громадян, а також відповідні правила втілення цих загальних принципів у різних ситуаціях.
Тоді ж було створено робочу групу з розробки Кодексу адвокатської етики з досвідчених адвокатів — членів Спілки, які представляли різні регіони України. До неї ввійшли віце-президент Спілки адвокатів України, кандидат юридичних наук, заслужений юрист України Жуковська О.Л. (Київ), котра очолила роботу групи; віце-президент Спілки адвокатів України, заслужений юрист України, член Вищої Ради юстиції Нечипоренко О.Л. (Київ); заступник Голови Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури, заслужений юрист України, віце-президент Спілки адвокатів України Сафулько С.Ф. (Волинь); заслужений юрист України, член Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури Й.Л. Бронз (Одеса); член Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури Міщенко В.В. (Тернопіль); заслужений юрист України, член Вищої Ради юстиції України Ізовітова Л.П. (Харків); заслужений юрист України Полянський Ю.М. (Одеса); Ханін В.Х. (Донецьк), Тиханська Т.В. (Тернопіль), Маслов В.Г. (Одеса), Логойда Т.О. (Закарпаття), Коворотний В.І. (Луганськ), Шеховцев І.Є. (Полтава).
У період з 1995 по 1996 рр. під керівництвом віце-президента Спілки О.Л. Жуковської робочою групою був проаналізований досвід багатьох європейських країн та США у врегулюванні адвокатської деонтології, зокрема досліджено Кодекс поведінки юристів Європейського Співтовариства, Загальні принципи етики юристів Міжнародної асоціації адвокатів (ІВА), Міжнародний кодекс адвокатської етики (ІВА), Етичні правила соліситорів Великобританії, Регламент Паризької колегії адвокатів, Кодекс адвокатської етики Нідерландів, Правила професійної етики російських адвокатів, Зібрання правил адвокатської етики адвокатури Польщі, деонтологічні засади діяльності адвокатур Іспанії, Бельгії, Данії, Німеччини, Австрії, Ізраїлю, Типові правила професійної поведінки Американської асоціації адвокатів (АВА) тощо. Було узагальнено як міжнародно визнані підходи до врегулювання етичних аспектів поведінки адвоката, так і, передусім, — вітчизняні традиції української адвокатури у розумінні змісту правил адвокатської етики.
Головою робочої групи О.Л. Жуковською був розроблений текст проекту Кодексу адвокатської етики. Він детально обговорювався і редагувався на декількох засіданнях робочої групи і на початку 1996 р. робочий варіант проекту Кодексу адвокатської етики був завершений.
23 лютого 1996 р. правління Спілки адвокатів прийняло рішення схвалити проект в основних положеннях і доручити робочій групі доопрацювати проект, розглянувши зауваження, що надходитимуть з регіонів.
Робоча група Спілки адвокатів з розробки Правил адвокатської етики якраз прагнула вивчити і врахувати всі різноманітні думки адвокатів, реальні критичні зауваження тощо. А їх очікувалося багато, адже йшлося про розробку документа, що стосувався самої суті адвокатської професії, документа складного, нового, а тому — апріорі спірного. Аби мати реальну картину думок адвокатів України щодо цього, первинний проект Правил (Кодексу), затверджений в цілому правлінням Спілки, в період підготовки до проведення з’їзду адвокатів України в 1996 р. було розіслано в усі регіони України для обговорення на регіональних конференціях адвокатів і внесення пропозицій щодо його доопрацювання (наголосимо — на конференціях всіх адвокатів, а не тільки членів Спілки).
До правління Спілки надійшло 27 витягів з протоколів конференцій. У 16 з них викладалося ставлення адвокатів областей до тексту проекту. У декількох областях (Закарпатській, Миколаївській, Херсонській, Хмельницькій) та в м. Севастополі адвокати висловились взагалі проти самої ідеї прийняття Кодексу адвокатської етики. Але більшість протоколів засвідчила визнання адвокатами необхідності врегулювання Кодексом (чи то Правилами) адвокатської деонтології в Україні — у деяких випадках із певними зауваженнями до проекту. На жаль, конкретні зауваження та пропозиції до тексту проекту були буквально поодинокими. Більшість же протоколів конференцій, що надійшли, виражали начебто позитивну оцінку ідеї: мовляв, так, правила етики адвокатурі потрібні, і конкретний проект загалом непоганий; окремі протоколи цієї групи містили побажання редакційно його доопрацювати з урахуванням рекомендацій, які надійдуть з регіонів, але, на жаль, вони так і не надійшли. Ні попервах, ні у відповідь на повторні запити Спілки.
Доцільно, мабуть, нагадати тут, у чому ж таки полягали контраргументи хоча й малочисельних, але досить агресивних опонентів Кодексу. У більшості контраргументи були досить простими — на кшталт “навіщо нам взагалі етика?”. Дозволимо собі процитувати примітне в цьому сенсі висловлювання одного з адвокатів на конференції в його регіоні: “Чому етика? Хіба є етика слюсаря, лікаря тощо?” Звучали, приміром, і такі випади: правила лобіюються чиновниками від Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури (ВККА), щоб у разі необхідності “притиснути адвоката до нігтя”. Тому задля історичної достовірності підкреслимо, що розроблявся Кодекс (Правила) навіть не ВККА, а адвокатами-практиками, що входили до робочої групи Спілки адвокатів; обговорювалися вони також адвокатами, які самі мусять працювати з урахуванням відповідних Правил, тобто людьми зовсім не зацікавленими в ущемленні адвокатів; адвокати ж були головним джерелом ініціативи щодо необхідності прийняття Кодексу етики. Наведу тут досить показовий витяг з протоколу Одеської регіональної конференції адвокатів: “На конференції адвокатів Одеської області були обговорені проекти Кодексу адвокатської етики і закону про внесення змін і доповнень до Закону “Про адвокатуру”. Щодо Кодексу адвокатської етики конференція висловила думку про необхідність негайного його прийняття. Конференція вважає прийняття зазначених документів необхідним для подальшого розвитку адвокатури і зміцнення престижу адвокатської професії. У зв’язку з цим викликає здивування і нерозуміння позиція, зайнята окремими регіональними конференціями адвокатів, що відкидають ідею прийняття Кодексу адвокатської етики... Уявляється, що подібні думки можуть бути висловлені особами, які не розуміють суті адвокатської професії, які не увібрали в себе дух адвокатури, не знають її історичних традицій і досвіду адвокатури інших країн”.
У кінцевому підсумку переважна більшість адвокатів України чітко висловилась: Кодексу етики бути!
Подальше обговорення і доробка проекту здійснювалась знов-таки в атмосфері максимальної відкритості щодо можливих ідей, пропозицій, зауважень. Розділ ІІ Проекту “Загальні принципи адвокатської етики” був надрукований у журналі “Адвокат” (№ 1 за 1997 р.).
У жовтні 1997 р. Проект Кодексу адвокатської етики пройшов експертизу фахівців Ради Європи з Англії, Франції, Німеччини і отримав високу оцінку. Висновки експертів були надруковані в журналі “Адвокат” (№ 4 за 1997 р.). Проект обговорювався на міжнародному семінарі “Професійна етика адвокатів”, сумісно організованому Спілкою адвокатів і Директоратом з юридичних питань Ради Європи 30–31 травня 1997 р. У 1998 р. Проект був поданий на експертну оцінку 15 провідним фахівцям у галузі адвокатської деонтології Американської асоціації адвокатів і також здобув схвальні відгуки (див. витяг з відгуку в журналі “Адвокат” № 4 за 1998 р.). З урахуванням зауважень та пропозицій, що надійшли від адвокатів, експертів, членів робочої групи, а також з огляду на сучасні проблеми етичного плану, що поставали перед адвокатурою і виявлялися в практиці регіональних кваліфікаційно-дисциплінарних комісій, робоча група у вищеназваному складі суттєво доробила (і на 1/3 скоротила) Проект Кодексу етики. На цій стадії згідно з численними пропозиціями назву Проекту було змінено на “Правила адвокатської етики”.
23 жовтня 1998 р. правління Спілки адвокатів України обговорило питання про сучасний стан адвокатури та підвищення її ролі у захисті конституційних прав і свобод людини і громадянина, зокрема йшлося про Правила адвокатської етики. Жуковська О.Л. відмітила, що висновки експертів стосовно кодексу надзвичайно позитивні, але відсутній орган, в компетенції якого було б прийняття такого документу. На її думку, Правила повинна приймати ВККА, отже необхідно відповідні зміни внести в Положення про Вищу кваліфікаційну комісію адвокатури. Голова законопроектної комісії САУ Ізовітова Л.П., не погодилася з тим, що це питання ВККА, і висловила сумніви що орган, який карає адвокатів, має приймати етичні правила. На її думку, оскільки правила етики мають сприйматися всіма адвокатами, їх повинен приймати лише З’їзд. Зазначалося, що вирішення цього питання через внесення змін до Закону “Про адвокатуру” надовго затягне прийняття вкрай важливого для адвокатів і для захисту прав людини документу. Врешті було прийнято рішення доручити робочій групі терміново завершити редагування Проекту і передати його для обговорення і прийняття Вищій кваліфікаційній комісії адвокатури при Кабінеті Міністрів України. Це питання було розглянуто також на сумісному засіданні правління Спілки адвокатів України і Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури з винесенням рішення про доцільність і актуальність прийняття Правил адвокатської етики Вищою кваліфікаційною комісією.
Однак для цього треба було віднести цей порядок прийняття Правил до компетенції ВККА.
Робочій групі по розробці Правил було доручено терміново завершити роботу над Правилами і передати їх текст для попереднього розгляду членами ВККА. На засіданні 4 грудня 1998 р. робоча група затвердила остаточний варіант Проекту Правил і передала його ВККА.
1 жовтня 1999 р. Вища кваліфікаційна комісія адвокатури на реалізацію повноважень, наданих їй Положенням “Про Вищу кваліфікаційну комісію адвокатури” (із змінами, ініційованими САУ, внесеними Указом Президента України від 30 вересня 1999 р.), схвалила поданий Спілкою адвокатів України Проект “Правил адвокатської етики”, який і є нині чинним головним актом професійного саморегулювання адвокатури України.
Ця подія стала визначною віхою в історії адвокатури України, дозволила вирішити низку професійних проблем, що обумовили від початку потребу в розробці Правил, і суттєво додала українській адвокатурі ваги у світовій адвокатській спільноті. Адже ставлення до ролі і основних особливостей адвокатської професії в сучасному демократичному світі характеризується беззаперечним визнанням дотримання правил адвокатської етики — однією з найважливіших рис, яка вирізняє цю професію з-поміж інших, суміжних, є запорукою виконання адвокатурою щонайважливіших суспільних функцій, покладених на неї, необхідною передумовою надання адвокатами правової допомоги громадянам (і юридичним особам) на належному рівні.
Підвищена важливість дотримання адвокатами специфічних для цієї професії правил адвокатської етики підкреслюється в цілій низці міжнародних актів, зокрема прийнятих в межах Європейського співтовариства. Так, в “Основних положеннях про роль адвокатів”, прийнятих VІІІ Конгресом ООН у серпні 1990 р., зазначається:
“9. Уряди, професійні асоціації адвокатів та навчальні інститути мають забезпечити адвокатам одержання відповідної освіти, підготовку і знання як їх ідеалів та етичних обов’язків, так і прав людини та основних свобод, визнаних національним і міжнародним правом.
12. Адвокати повинні постійно дбати про честь і гідність своєї професії як важливі учасники відправлення правосуддя.
14. Надаючи допомогу клієнтам при здійсненні правосуддя, адвокати повинні додержуватись прав людини і основних свобод, визнаних національним і міжнародним правом, діяти вільно і наполегливо відповідно до закону і визнаних професійних стандартів та етичних норм.
16. Уряди мають забезпечити адвокатам... виключення можливості піддаватись покаранню ... за дії, здійснювані відповідно до визнаних професійних обов’язків, стандартів та етичних норм.
25. Професійні асоціації мають кооперуватися з урядами для забезпечення права кожного на рівний та ефективний доступ до юридичної допомоги, з тим, щоби адвокати були здатні... давати поради і допомагати своїм клієнтам згідно з законом та визнаними професійними стандартами і етичними правилами.
26. Кодекси професійної поведінки адвокатів мають розроблюватися їх відповідними органами згідно з законодавством, що відповідає положенням національного права і звичаям, та визнаним міжнародним стандартам і нормам”.
“Кодекс поведінки юристів у Європейському Співтоваристві”, прийнятий у жовтні 1998 р. ССВЕ, підкреслює роль деонтологічних правил для забезпечення виконання адвокатурою її важливої і особливої ролі у суспільстві. В преамбулі до цих правил підкреслюється, що адвокат у правовому суспільстві при виконанні своїх професійних обов’язків вступає “в багатоманітні відносини, які покладають на нього різні, іноді взаємосуперечливі обов’язки перед клієнтами, перед судом та іншими органами влади, адвокатською професією як такою і її окремими представниками, та й зрештою, суспільством в цілому, для якого існування вільної і незалежної професії, об’єднаної повагою до правил поведінки, вироблених самою цією професією, є суттєвою запорукою охорони прав людини у відносинах з державною владою та іншими інтересами суспільства”. Далі в Кодексі підкреслено, що його слід розглядати як результат консенсусу адвокатів країн-учасниць Європейського Співтовариства, який має братись до уваги при доробці національних деонтологічних правил у напрямку їх загальноєвропейської гармонізації.
В одній з резолюцій Міжнародної асоціації адвокатів (ІВА) 1998 р. підкреслювалося, що на тлі загальнопоширеної тенденції дерегуляції професійної юридичної діяльності вкрай важливо зберегти від розмивання чітку регуляцію адвокатської деонтології, яка складає рису адвокатської діяльності, невід’ємну від самої сутності і призначення цієї професії.
Тому, наприклад, вже навіть в останній період (приблизно рік до прийняття правил) було проведено дві конференції САУ сумісно з Радою Європи (де виступали колеги — з восьми країн — фахівці в галузі деонтології) в яких взяли участь адвокати з різних регіонів України. Не тільки процитовані документи, а й численні інші акти, виступи наших зарубіжних колег на багатьох робочих зустрічах і семінарах, проведених Спілкою адвокатів України, засвідчили міжнародне визнання адвокатської етики як невід’ємної, найважливішої складової адвокатської професії, без дотримання якої неможливе виконання адвокатурою покладених на неї завдань. Існування чітких норм адвокатської етики, що відповідають загальновизнаним міжнародним стандартам, розглядається всюди в світі як необхідна передумова, без якої неможливі довіра до адвокатів певної країни, надання ними юридичної допомоги на належному рівні.
У світлі сказаного реакція міжнародної адвокатської громадськості на прийняття Правил адвокатської етики в Україні була однозначно позитивною. Українські Правила адвокатської етики нині визнаються одними з найбільш вдало побудованих і внутрішньо узгоджених в Європі.
Більш суперечливою була реакція на цю подію в адвокатському середовищі України.
Слід зазначити, що не бракувало злостивих висловів від опонентів запровадження Правил. Декому їх прийняття не сподобалось, оскільки дійсно поклало край абсолютній сваволі в інтерпретації етично дозволеного. Але при цьому не можна погодитись з докором, що з появою Правил Вищій кваліфікаційній комісії адвокатури або регіональним кваліфікаційно-дисциплінарним комісіям адвокатури стало легше “притиснути” адвоката.
Адже і до прийняття Правил кваліфікаційно-дисциплінарні комісії мали повне право притягувати адвоката до дисциплінарної відповідальності за порушення правил адвокатської етики, обов’язок дотримуватись яких кожен адвокат брав на себе, складаючи Присягу адвоката. Тільки відсутність єдиних писаних правил спричиняла абсолютну невизначеність у цій сфері, можливість свавілля, таку ситуацію, коли будь-яке порушення можна було розцінити як неетичний, на погляд конкретної комісії, вчинок і покарати адвоката “з усією суворістю” за порушення Присяги, що полягає в порушенні правил адвокатської етики. Поштовхом до передання Проекту Правил, розробленого Спілкою адвокатів України, на розгляд ВККА стала якраз ситуація, коли адвокати з різних регіонів почали скаржитися на те, що відсутні які-небудь єдині об’єктивізовані критерії оцінки того, в чому полягають правила етики, і що кожна комісія “кроїть” етику по-своєму. Ці скарги, передані членам правління Спілки, змусили правління наприкінці 1998 р. звернутися до ВККА із вимогою про необхідність припинення такого стану речей, щоб захистити адвокатів від можливого свавілля, уніфікувати розуміння відповідних питань у масштабах України і впорядкувати суперечливу дисциплінарну практику різних комісій. Отже, Правила не тільки не стали в принципі новим “тягарем” для адвоката, а й дали єдину систему передбачуваних критеріїв оцінки етичних аспектів поведінки адвоката, тим самим обмеживши гіпотетичні можливості комісій “розправитися” з “небажаним” адвокатом.
Крім того, поряд із забороняючими нормами (багато з них стосуються досить звичних і беззаперечних моральних заборон, традиційних для адвокатури). Правила містять безліч диспозитивних, уповноважуючих норм, що встановлюють винятки із заборон, що виправдовують невиконання обов’язків за певних обставин. Усе це слугує завданню захисту адвоката від негнучкого застосування Правил, дає можливість індивідуалізувати причини порушення, захистити адвоката від необґрунтованих, надмірних вимог.
При уважному, неупередженому і грамотному прочитанні тексту Правил це стає очевидним. Згідно з прийнятою робочою групою концепцією Правила мали стати не тільки і не стільки основою для притягнення адвокатів до дисциплінарної відповідальності, а головним чином — системою орієнтирів, рекомендацій для обрання адвокатами правильного варіанта поведінки в конкретних складних ситуаціях, зібранням настанов, які мають велике виховне значення для молодих адвокатів і інформаційне — для клієнтів і змальовують суть адвокатської професії, так би мовити моральний портрет адвокатури. До того ж розробники Проекту Правил мали на меті створити систему механізмів захисту адвокатів від надмірних і необґрунтованих звинувачень у порушенні правил адвокатської етики.
Цим і була обумовлена обрана розробниками структура статей Проекту Правил: вони складаються переважно з диспозицій або гіпотез і диспозицій, не передбачаючи жорсткої прив’язки до певних санкцій, які в Проекті не фігурують. Всі ті конкретні забороняючі та зобов’язуючі норми, які викликали предметні заперечення проти них, були виключені з Проекту, хоча вони відповідали міжнародно поширеним стандартам. В результаті Проект Правил скоротився приблизно на 1/3. Ті забороняючі та зобов’язуючі норми, які лишились в Правилах, переважно відбивають звичні для досвідчених адвокатів підходи до тих чи інших складних етичних ситуацій і просто надають їм чіткої вербалізованої форми, або уточнюють етичні аспекти норм чинного законодавства про адвокатуру, процесуального законодавства, законодавства про статус суддів тощо, або ж відтворюють імперативні деонтологічні вимоги, загальноприйняті в європейському адвокатському співтоваристві.
Крім того, в багатьох випадках обов’язки було сформульовано дуже обережно, з використанням оціночних термінів (“розумно необхідні зусилля”; “повинен по можливості”; “повинен намагатися”; “повинен намагатись знайти можливість”; “повинен прагнути”, “повинен уникати”, “повинен враховувати необхідність”), що дозволяє адвокатові , виходячи з конкретних обставин, твердити про відсутність з його боку порушення. Або ж певні норми, що виглядали як зобов’язуючі, супроводжувалися такими конкретними критеріями обмежень, які практично перетворювали їх на уповноважуючі (див., наприклад, ст. 33 “Гонорар”, ст. 35 ч. 1, ст. 36, ст. 50 та ін.). Крім того, щодо багатьох з потенційних порушень у статтях Правил підкреслювалося, що ті чи інші дії можуть бути поставлені адвокату за провину тільки за наявності ознаки завідомості або умислу як форми вини, а загальні норми про засади дисциплінарної відповідальності підкреслювали, що вина є необхідною передумовою останньої та що стосовно покладення відповідальності на адвокатів за етично-дисциплінарні порушення має застосовуватись презумпція невинуватості.
Велика частина норм Правил за видовими ознаками взагалі не відноситься до забороняючих норм. Частина з них сформульована у вигляді рекомендацій, настанов щодо бажаного варіанту поведінки, а як такі — за визначенням не можуть створювати підстав для притягнення адвокатів до відповідальності (див., наприклад, ч. 1 ст. 10, 46, ч. 1, 3 ст. 51, 52, ч. 2 ст. 55, ч. 3 ст. 58, 64, 66, ч. 1 ст. 67, ч. 1 ст. 70, ст. 75 та ін.). Інша частина статей Правил містить норми-принципи, загальноприйняті як основа діяльності адвокатури. Ціла низка норм Правил за видовою ознакою є дозволяючими, уповноважуючими і полегшують адвокатові захист від можливих звинувачень у порушенні правил адвокатської етики щодо клієнтів (ч. 4 ст. 9, ч. 1 ст. 14, ч.4 ст. 24, ч. 1 ст. 34, ч. 2 ст. 36, ч. 2 ст. 37, ч. 1 ст. 38, ч. 2 ст. 41, 42, 50, ч. 5 ст. 51, 56, 66 тощо). Скажімо, дуже суттєвими для належного захисту прав адвокатів є норми про одностороннє розірвання адвокатом угоди про надання правової допомоги — ч. 1 ст. 41, про засади обґрунтованої відмови від прийняття на себе захисту за призначенням — ст. 50 та ін. Інші норми Правил мають допоміжний характер, регламентують загальні питання сфери і порядку застосування правил, їх тлумачення тощо (ст. 1, 2, 3, 4, 15, 47, 48, ч. 1 ст. 49, ч. 1 ст. 60, ст. 73, 74, 76, 77, 78, 79, 80, 81 та ін.). Таким чином, поодиноко висловлювані уявлення, що Правила в повному наборі своєї 81 статті створили лише систему заборон і обмежень, просто не відповідали дійсності і справжнім юридико-технічним характеристикам Правил та їх змістовному навантаженню.
Рівною мірою несправедливими були й казуїстичні претензії до ВККА, висловлені деякими адвокатами, що, мовляв, повноваження схвалювати такі Правила (надані ВККА Положенням про цю комісію) напряму не були передбачені Законом України “Про адвокатуру”, так що нібито порушується його “буква”. У зв’язку з цим виникало закономірне запитання: а як же бути з прямо передбаченим цим Законом обов’язком адвоката дотримуватись правил адвокатської етики? Невже цей обов’язок, який удостоївся внесення до Присяги, мав залишатися порожнім красивим звуком?! Тим більше, що жодної суперечності Закону України “Про адвокатуру” в акті схвалення ВККА Правил не було. Згідно з тим же Законом Положення про ВККА затверджується Президентом України. Президент вніс відповідне доповнення до затвердженого ним Положення в межах своїх повноважень і діючи як гарант конституційних прав громадян, зокрема права на правову допомогу, що надається адвокатурою відповідно до ст. 59 Конституції України.
А щодо суті питання, то цілком логічно, що ВККА як вищий орган у системі дисциплінарних органів адвокатури затвердила акт, покликаний впорядкувати дисциплінарну практику регіональних комісій, запобігти свавіллю і принципові різночитання у відповідному розділі дисциплінарної практики, тим самим попереджуючи велику кількість апеляційних скарг. Так що і за суттю дії ВККА відповідали її місцю і призначенню в системі органів адвокатури, визначеному Законом України “Про адвокатуру”. До речі, така модель, коли вищий дисциплінарний орган адвокатури приймає правила адвокатської етики, має прямі аналоги у світовій практиці. За реалій структури адвокатури України, яка склалась в умовах дії Закону України “Про адвокатуру” 1992 р., це була практично єдина мислима модель, яка могла забезпечити, щоб Правила були прийняті органом адвокатури, а не “спущені згори”.
Більшість адвокатів України саме так і сприйняла акт схвалення Правил адвокатської етики Вищою кваліфікаційною комісією адвокатури і повною мірою оцінила позитивний потенціал, закладений у цьому важливому акті адвокатського самоврядування. Діапазон складових позитивного ефекту введення Правил, продемонстрований з часу їх схвалення, є дуже широким: вони створили уніфіковану систему деонтологічних орієнтирів, яка полегшує обрання адвокатами правильного варіанту поведінки, що відповідатиме загальним принципам адвокатської етики в тих чи інших складних ситуаціях зіткнення різних інтересів, обов’язків адвоката; створили єдину основу для узгодженого тлумачення правил адвокатської етики в дисциплінарній практиці регіональних кваліфікаційно-дисциплінарних комісій; сприяють викоріненню суперечливості такої практики; захищають адвокатів від непередбачуваного свавільного тлумачення правил адвокатської етики при притягненні адвокатів до дисциплінарної (та й цивільно-правової) відповідальності; сприяють вихованню нової генерації адвокатів в дусі кращих традицій української адвокатури та відповідно до загальноприйнятих в демократичному світі стандартів адвокатської професії; сприяють підвищенню якості надаваної адвокатами правової допомоги, підвищенню рівня захисту прав клієнтів, дотриманню суті і конкретних вимог чинного законодавства про адвокатуру, виконанню адвокатурою завдань, покладених на неї Конституцією України, на належному рівні, підвищенню престижу адвокатури в Українському суспільстві і в міжнародних відносинах, поваги і довіри клієнтів до адвокатури як правозахисного інституту, що діє на високих деонтологічних засадах; створюють необхідне підґрунтя для інтеграції адвокатури України як рівноправного члена у світове адвокатське співтовариство.
Слід наголосити, що і після прийняття Правил адвокатської етики Спілка адвокатів продовжувала роботу в царині деонтології через комісію САУ з питань адвокатської етики. Семінари, круглі столи, робочі наради, зорганізовані комісією САУ з питань адвокатської етики сприяли вчасній постановці і вирішенню питань, що допомогли кращому розумінню правил, їх популяризації як, передовсім, в адвокатському середовищі, так і суддівським і прокурорським загалом. особливо активною була робота комісії за останні 5 років, коли її очолював П.Й Борсук (Львів).
Зокрема у 2004 р. САУ запропонувала широке обговорення в інтренет-просторі проблеми недобросовісного рекламування юридичних послуг із вжиттям термінів, похідних від слова “адвокат”.
Приводом для порушення цього питання послугувало звернення до САУ голови адвокатської контори “Правіс” І.В. Голованя, в якому він зазначав:
“Стаття 4 Закону України “Про адвокатуру” визначає організаційні форми здійснення діяльності адвокатури. Адвокат має право займатися адвокатською діяльністю індивідуально, відкрити своє адвокатське бюро, об’єднуватися з іншими адвокатами в колегії, адвокатські фірми, контори та інші адвокатські об’єднання. Інших форм організації адвокатської діяльності закон не передбачає.
В той же час у засобах масової інформації широко рекламують свою діяльність юридичні особи, що не входять в адвокатські об’єднання, однак у своїх найменуваннях використовують слова “адвокат”, “адвокатський” і таке інше. На жаль, іноді у створенні та функціонуванні таких підприємств беруть участь особи, які отримали адвокатські свідоцтва. У багатьох випадках стверджується, що на діяльність таких підприємств поширюються норми Закону України “Про адвокатуру” стосовно професійних прав і гарантій адвокатів.
Прямої норми, що забороняла б використанні слова “адвокат”, “адвокатський” і таке інше. На жаль, іноді у створенні та функціонуванні таких підприємств беруть учать особи, які отримали адвокатські свідоцтва. У багатьох випадках стверджується, що на діяльність таких підприємств поширюються норми Закону України “Про адвокатуру” стосовно професійних прав і гарантій адвокатів.
Прямої норми, що забороняла б використання слова “адвокат” у найменуваннях юридичних осіб, які не мають відношення до адвокатури, у законодавстві України немає. Однак рекламу таких суб’єктів можна вважати недобросовісною, оскільки слово “адвокат” у найменуванні юридичної особи може ввести в оману споживачів реклами внаслідок неточності, недостовірності, двозначності такої реклами. Тобто винних осіб можна притягнути до відповідальності за порушення статті 10 Закону України “Про рекламу”.
Хотілося б знати думку керівництва Спілки адвокатів України з наведеного вище питання.
Зі свого боку адвокати нашого адвокатського об’єднання готові взяти активну участь у будь-яких заходах САУ, спрямованих на захист професійних прав адвокатів та їх клієнтів.”
Після отримання цього звернення САУ через журнал “Адвокат” запросила адвокатську спільноту до обговорення цієї проблеми, відкривши дуже цікаву і плідну (в плані законотворчих ініціатив) дискусію. Наведемо тут деякі її матеріали для ілюстрування типових підходів САУ та методів широкого обговорення проблем.
Про недобросовісне використання у рекламі термінів “адвокат”, “адвокатський”
Спілка не раз робила доволі різкі заяви щодо неприпустимості практики використання слів “адвокат”, “адвокатський” у назвах або у рекламі суб’єктів надання юридичних послуг, які зареєстровані як господарські товариства. Більше того, у розробленому Спілкою адвокатів проекті нової редакції Закону України “Про адвокатуру” (поданий народним депутатом В Демьохіним) це питання пропонується однозначно вирішити на законодавчому рівні.
Таким чином, Спілка адвокатів запропонувала ввести у законодавство захищене позовом право суб’єктів адвокатської діяльності боротися проти неправомірного і недобросовісного використання термінів “адвокат”, “адвокатський” тощо. Невідомо, як сприйме ці пропозиції Верховна Рада України.
Але навіть чинне законодавство передбачає низку можливостей притягнення до юридичної відповідальності осіб, які недобросовісно користуються термінами “адвокат”, “адвокатський”. Так, стаття 10 Закону “Про рекламу” передбачає відповідальність за недобросовісну рекламу; антимонопольне законодавство містить норми, які можна, в принципі, застосувати до правовідносин, що розглядаються.
Крім того, наскільки відомо Спілці адвокатів, в Україні дуже поширеною є практика, коли кілька осіб, які мають свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю, тобто адвокати, створюють господарське товариство (як правило, товариство з обмеженою відповідальністю) і називають його адвокатською фірмою, адвокатською компанією, адвокатським бюро тощо. При цьому учасники таких товариств діють як члени адвокатських об’єднань — укладають угоди про надання правової допомоги (а не юридичних послуг, як це їм наложить за статусом), виписують ордери (!), отримують гонорар (а не плату за надані послуги) тощо. Теоретично всі судові рішення у справах, де сторону представляв або захищав адвокат на підставі ордера, виданого ТОВ, треба скасовувати, адже ордер як документ, що підтверджує повноваження адвоката у справі, виданий іншою, ніж адвокатське об’єднання, юридичною особою, може розглядатися як підроблений (у сенсі ст. 358 КК України).
С.В. Гончаренко,
адвокат, кандидат
юридичних наук, доцент,
голова законопроектної комісії САУ
***
Ознайомившись з листом п. Голованя, № 38 від 03.02.2004 p., вважаю за необхідне висловити свою точку зору щодо питань, яких він торкнувся у зазначеному листі.
Проблема неналежного використання слів “адвокат” та “адвокатський” суб’єктами підприємницької діяльності та іншими особами, відмінними від адвокатів чи адвокатських об’єднань, при рекламуванні своєї діяльності, дійсно є досить важливою. Адже таке використання здатне створити у споживачів реклами помилкове враження щодо кваліфікації, професійних прав, обов’язків, гарантій діяльності і відповідальності осіб, які безпідставно використовують у своїй рекламі вказівку на приналежність до адвокатури. На неприпустимості таких дій не раз наголошували члени Спілки адвокатів України.
Так, наприклад, у № 4 журналу “Адвокат” за 2003 рік було опубліковано звернення до Прокурора АР Крим О.О. Доброріза голови комісії з захисту прав і законних інтересів членів Спілки адвокатів України В.В. Зубарєва, у якому містилося повідомлення про грубі порушення законодавства, допущені особами, які видавали себе за адвокатів, та прохання вжити необхідних заходів прокурорського реагування.
Звертає увагу на себе і те, що через престижність адвокатської професії, повагу до адвокатів у суспільстві багато осіб, які мають право на здійснення адвокатської діяльності, але фактично нею не займаються, всіляко рекламують себе саме як адвокатів. Звідси і некоректні з юридичної точки зору словосполучення “адвокат юридичної фірми” і тому подібні, за допомогою яких підприємці або штатні працівники підприємств намагаються здійснити свою “професійну само ідентифікацію” у засобах масової інформації.
Навіть така поважна організація, як Асоціація юристів України, яка об’єднує представників різних юридичних професій (юристів-підприємців, юрисконсультів, прокурорів тощо) у своїй назві англійською мовою використовує слово “Ваг”, яке у перекладі з англійської означає “адвокатура”. Англомовна назва цієї організації (the “Ukrainian Bar Association”) українською перекладається як “Українська асоціація адвокатів”. Не викликає сумніву, що використання цієї назви у рекламі може ввести в оману іноземних споживачів реклами (наприклад, представників зарубіжної юридичної громадськості), створивши у них помилкове уявлення про те, що вказане утворення об’єднує саме адвокатів і взагалі є загальнонаціональною професійною організацією адвокатів, яку ще тільки-но пропонується створити в Україні.
Таким чином, у випадках, якщо фізичні чи юридичні особи, які не мають права на заняття адвокатською діяльністю або здійснюють діяльність іншу, ніж адвокатська, використовують у рекламі своєї діяльності слова “адвокат” чи “адвокатський”, таке використання слід вважати порушенням ст. 10 Закону України “Про рекламу”.
Серйозне занепокоєння викликає і намагання осіб, які не займаються адвокатською діяльністю, поширити на себе гарантії адвокатської діяльності, передбачені Законом України “Про адвокатуру”.
Так, у № 5 газети “Юридическая практика” від 3 лютого 2004 р. у статті М. Єлізарова та О. Кузяєва “Силовой орган всегда прав” стверджується, що (цитую мовою оригіналу) “обыск в юрфирме — нарушение гарантий адвокатской деятельности” і “препятствует осуществлению законной адвокатской деятельности”. Як вважають автори цієї статті, “вынося постановление о проведении обыска, следователь знал, что в данном юридическом агентстве работают адвокаты и что во время проведения обыска могут быть нарушены гарантии адвокатской деятельности и нарушена адвокатская тайна. То есть следователь действовал вопреки ст. 10 Закона Украины “Об адвокатуре”, вмешиваясь в деятельность адвокатов”.
Проте чи справедливі їхні твердження?
На мій погляд, на осіб, які отримали свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю, але здійснюють підприємницьку діяльність, відповідно до Закону України “Про підприємництво”, або працюють за трудовим договором згідно з Кодексом законів про працю України, гарантії адвокатської діяльності у зв’язку з їхньою підприємницькою діяльністю чи виконанням обов’язків за трудовим договором не поширюються. Особа, яка отримала свідоцтво, матиме такі гарантії тільки у випадку, коли вона здійснює саме адвокатську діяльність, яка, відповідно до ст. 4 Закону України “Про адвокатуру”, може здійснюватися тільки індивідуально чи шляхом об’єднання з іншими адвокатами у адвокатське об’єднання, реєстрацію якого здійснює Міністерство юстиції України. Принаймні, саме до такого висновку можна дійти шляхом тлумачення Закону України “Про адвокатуру”.
Втім зазначені питання мають отримати чіткіше законодавче врегулювання. Шкода, що п. Головань, який звернувся з листом до Спілки адвокатів України, займає не зовсім послідовну позицію щодо удосконалення організації адвокатури та здійснення адвокатської діяльності. Свідченням цього є його стаття “Надо ли менять Закон “Об адвокатуре”?”, опублікована у № 7 тижневика “Зеркало недели” від 21 лютого 2004 року.
Незважаючи на це, здається, що у відповіді САУ на лист п. Голованя має бути позитивно оцінене приділення ним значної уваги проблемі, що розглядається. Поряд з цим пропонується звернути увагу на те, що питання, яких торкнувся п. Головань у своєму листі, потребують подальшого дослідження у загальному контексті проблем реформування організації адвокатури України та здійснення адвокатської діяльності, а також комплексного підходу до вирішення їх.
Р.Ю. Гревцова,
адвокат, кандидат юридичних наук,
голова комісії з міжнародних зв’язків САУ
***
З приводу звернення голови адвокатської компанії “Правіс” вважаю за необхідне висловити наступні міркування.
Використання різними юридичними фірмами в рекламних цілях слова “адвокат”, “адвокатська діяльність” тощо не можна визнати правомірним.
Відповідно до Правил адвокатської етики (ст. 14), адвокат, який практикує індивідуально, адвокатське об’єднання мають право рекламувати свою професійну діяльність з дотриманням чинного законодавства і цих Правил.
Крім того, таке рекламування не відповідає вимогам Закону України “Про рекламу” (ст. 7, п. 4 ст. 8).
Думаю, що адвокатські об’єднання в регіонах вправі звертатися в суд з позовами про заборону недостовірної реклами (ст. 27 Закону).
Й.Л. Бронз,
віце-президент Спілки адвокатів України
***
Уважно вивчивши лист, що надійшов до Спілки адвокатів України від адвокатської контори “Правіс”, вважаю, що проблема, порушена у ньому, на сьогодні є дуже важливою і актуальною.
Дійсно, на даний момент у чинному законодавстві України відсутня правова норма, що забороняла б використання слова “адвокат” та похідних від нього у найменуваннях юридичних осіб, які не мають безпосереднього відношення до адвокатури. Цим і користується безліч юридичних осіб.
У проекті Закону України “Про адвокатуру”, поданому на розгляд Верховної Ради України народним депутатом України В.А. Демьохіним, передбачається внесення такої норми до законодавства України.
Проте вважаю за необхідне Спілці адвокатів України разом з її членами — адвокатами вживати всіх передбачених законом засобів для усунення такої ситуації. Зокрема, пропоную ініціювати і провести ряд судових процесів з цього приводу.
П.А. Бойко,
віце-президент Спілки адвокатів України,
голова Київського обласного відділення САУ
***
Розглянувши лист голови адвокатської контори “Правіс” І.В. Голованя про неприпустимість використання терміна “адвокат” у назвах юридичних осіб, що не є адвокатськими об’єднаннями, повідомляємо наступне.
В АР Крим теж були поширені факти незаконного використання назв “адвокат” особами, зареєстрованими як приватні підприємці і які були так званими іншими фахівцями в галузі права. При цьому таке явище було характерне не тільки для юридичних, але навіть і для колективів фізичних осіб. Так, наприклад, в Ялті одна із юридичних фірм використовувала назву “адвокатська”, посилаючись на те, що в їх складі нібито працювала один час особа, яка має свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю. Наші демарші з цього приводу місцевою владою було відхилено, оскільки головне управління юстиції не вбачало в цьому порушення закону.
Про інші факти, в тому числі щодо Сімферопольської фірми “Феміда”, ми вже повідомляли в торішньому узагальненні.
Згодні з тим, що такі речі недопустимі і тому бажано внести в законопроект САУ норму, аналогічну статті 32-й законопроекту С. Соболева — “незаконне здійснення адвокатської діяльності”, що дозволило б додати терміну “адвокат” захищений статус.
Що стосується можливості застосування ст. 10 Закону “Про рекламу”, то така пропозиція заслуговує на увагу. Якщо буде позитивне рішення правління, то ми спробуємо створити судовий прецедент.
В.В. Зубарев,
голова КДКА АР Крим
***
Питання, висвітлені головою адвокатської контори “Правіс”, адвокатом, к.ю.н. І.В. Голованем у своєму листі від 03.02.2004 p., є актуальними. На жаль, на сьогодні є непоодинокі випадки порушення законодавства про рекламу, що вводить в оману споживачів внаслідок неточності, недостовірності, двозначності такої реклами. Рекламу адвокатської діяльності здійснюють деякі юридичні фірми, які не мають статусу адвокатських об’єднань, а окремі юристи себе іменують адвокатами, не маючи для цього відповідних і законних прав.
Потрібно звернути увагу і на необхідність дотримання ст. 14 Правил адвокатської етики (обмежене рекламування діяльності адвокатів).
У регіональних кваліфікаційно-дисциплінарних комісіях повинна акумулюватись інформація про випадки порушення рекламної діяльності й перевірятись достовірність реклами. На мою думку, слід розробити комплекс заходів, спрямованих на захист професійних прав адвокатів та їх клієнтів щодо даного питання із залученням АК “Правіс”, членів комісії з професійної етики. Розглянути можливість проведення конференції на тему: “Питання рекламування адвокатської діяльності”, на якій обговорити широкий спектр проблемних питань.
П. Й. Борсук,
голова комісії з професійної етики САУ

Прикметно, що за результатами дискусії перший віце-президент САУ звернулась до ВККА, кваліфікаційно-дисциплінарних комісій адвокатури стосовно підтримки пропозиції голови комісії САУ з професійної етики щодо акумулювання в КДКА інформації про відомі їм випадки порушення адвокатами обмежень рекламної діяльності та перевірки достовірної реклами, можливості звернення з позовами про заборону недостовірної реклами. Цій темі було присвячено і співорганізовану САУ конференцію “Питання рекламування адвокатської діяльності”, яку Спілка провела у жовтні 2004 р. в м. Києві.
Однак належної підтримки від КДКА чи порушення відповідних питань на засіданнях ВККА САУ не дочекалась.
Впродовж 2004-2006 рр. САУ провела низку семінарів в регіонах з актуальних питань адвокатської етики, які викликали певні труднощі на практиці. Запам’ятався наприклад семінар в Чернівцях, де питання етики зібрали на відповідний семінар повнісінький зал адвокатів та навіть суддів і де адвокати буквально не відпускали доповідача питаннями. Деякі деонтологічні проблеми включались також і в низку інших семінарів змішаної тематики, які проводились в багатьох регіонах України в період 2003-2004 рр.
Отже САУ як розробник Правил адвокатської етики була і лишається єдиною організацією (попри існування ВККА, що має повноваження офіційно тлумачити правила, а відтак, мала б їх обстоювати), що постійно слідкує за практикою дії Правил, їх належним розумінням, популяризацією серед адвокатів і населення тощо.
Набуття українською адвокатурою поваги і визнання у світовій адвокатській спільності - важливий підсумок історії розвитку адвокатури України 90-х років, передусім завдячує принциповому оновленню “постаті” адвокатури України в українському законодавстві, набуттю адвокатурою дійсно професійної та функціональної незалежності, рівною мірою як і виробленню адвокатурою для себе високого за рівнем етичного імперативу. В цьому сенсі доробок САУ в сфері розробки і впровадження Правил адвокатської етики навряд чи можна переоцінити.